Українець, як жертва рудименту фізіологічної системи

Українець, як жертва рудименту фізіологічної системи

Україна та її народ перетворені на пацієнта, над яким проводиться експеримент за експериментом, спираючись на найсучасніші знання з галузі генетичної психології. Якщо чесно, то ця тема в Україні поза дискусією, наче її не існує.  Я натрапив тільки на одну аналогічну думку  - її висловила пані Оксана Забужко десь весною 2019 року, перед виборами - дуже розумна жінка, яка бачить те, в що інші ніколи не ймуть віри. Якщо, по-простому, на пальцях, пояснювати, то чим вищий стрес,  тим сильніше фізіологічна система людини потребує його компенсації. Якщо не компенсувати стрес задоволенням, то  людина сходить з розуму, бо це єдиний спосіб зберегти життя, вимкнути свідомість, щоб вона не могла далі реагувати на джерела стресу. На це запрограмована людина  - така програма порятунку від стресу закладена в генетичному коді. 

Оскільки явище стресу та його пригнічення є невід'ємною складовою еволюції живої природи, то ми можемо багато зрозуміти, вивчаючи тваринний світ та первісну людину, від яких людина модерна успадкувала всі генетичні механізми. Первісна людина була не тільки мисливцем, але й об'єктом полювання хижих тварин та спів-родичів. Стрес  - це переведення фізіологічної системи в режим порятунку життя, коли в мілісекунди мозок приймає рішення про втечу чи оборону й це супроводжується викидом гормонів, які миттєво транспортуються до мускульної системи та органів чуття. Коли небезпека минає, фізіологічна система виводить з організму хімічні речовини, які були вироблені, для мобілізації захисної системи. Нормально  - це сон, або відчуття безпеки. Але дуже швидко, первісна людина навчилася прискорювати процес виведення з організму речовин, пов'язаних зі стресом, стимулюючи викид у кров гормонів та нейромедіаторів, пов'язаних із задоволенням: наркотичні рослини, секс, жирна їжа. Для людини модерної ця вся система стрес-задоволення перетворилася в рудимент, але нікуди не зникла.

 При нормальному житті, окремі побутові стреси зовсім не зачіпають громади чи всього суспільства. Люди живуть щасливо: радіють праці, результатам праці, дітям, природі, тваринам, друзям, співають пісень, розвивають мистецтва. Найбільші суспільні стреси раніше викликали війни, голод, епідемії та стихійні лиха. В цей час фізіологія людини спрямована тільки на порятунок життя  - не розвивається культура, мистецтва, тощо  - людина перестає думати про все інше, крім порятунку життя. Для мобілізації сил, їй доводиться розвивати ненависть, лють, тощо, адже ворог чи джерело, яке загрожує її життю, повинно бути вбитим або знешкодженим, аж тоді вона буде себе почувати у безпеці. Все це закладено в генах кожної людини, хоча може проявлятися з дуже різним рівнем інтенсивності.

Ясно, що етнос-народ, зокрема український, який не має власної еліти, а над ним стоїть колабораціоністська еліта колишньої тоталітарної системи, може стати жертвою зовнішніх  ворожих сил, які задалися метою цей етнос знищити, або, принаймні, роздробити, зумисне створюючи генератори стресу.

Злидні, хвороби, війна, сексуальна незадоволеність, постійна присутність кримінального елементу - це основні сучасні генератори стресу на рівні всього народу. Тобто, це дія, яка спрямована на мільйони людей, а не на окремого громадянина. Зведення українців до рівня найбідніших у Європі, неможливість повноцінного розвитку сім'ї, недопущення медичної реформи, неперервна війна й загроза нападу, беззахисність перед кримінальними та владою,  тощо  - це  свідома дія на збереження дуже критично високого рівня стресу в українському етносі та у всьому українському народові загалом.

На всі загрози, українець реагує однаково, як й первісна  людина: якщо може втекти, то втечею, тобто, еміграцією (завбачливо продумана безвізова міграція цьому сприяє), якщо втекти не виходить, то він буде захищатися дуже агресивно, або впаде в депресію, яку  усуватиме багатою на жири їжею, алкоголем, наркотичними речовинами, азартними іграми, тощо. Це природні фізіологічні процеси спрямовані на порятунок життя.  Але життя,  далекого до повноцінного, яке наповнене  здоровим глуздом та простою логікою.

На жаль, ворог є видимий й не видимий і здолати його, протиставивши йому нашу агресію, не вийде. Шлях до порятунку в самоорганізації, коли захист від генераторів стресу можна сформувати тільки колективно , на рівні різних громад, товариств, громадських об'єднань. Також, шукати винуватих - це безнадійно й нічого не дасть, крім втрати часу, бо відсутність національної еліти, яка би проймалася долею народу, завжди займе якась банда, ворог чи агресор  - як кажуть в народі, святе місце порожнім не буває.

Риса, якої бракує сучасним українцям

Риса, якої бракує сучасним українцям

Українці є найбідніший народ в Європі  - бідніший, ніж молдовани, грузини, албанці... Українці найнещасніший народ у світі - згідно щорічних звітів ООН в 2018 році ми займали 138 місце. Навіть, наш  агресор-сусід й той удвічі щасливіший - посідає 59 місце. Наша приповідка каже: не родись багатим та вродливим, а родись  - щасливим. А тут, ні багатства ні щастя  - все забрано. В демократичному суспільстві обирають владу, яка повинна народ робити заможнім та щасливим. Натомість,  на українську владу не варто надіятися, бо за тридцять років Незалежності, від обраної демократично влади, більше шкоди, ніж користі. Але владу обирає народ. Коло замкнулося. Отже, що є первинне  - народ чи влада?  Кілька років пропагую роль української еліти, яка має розірвати це зачароване коло. Та з того нічого не виходить, не тому, що думка про роль еліти для суспільства поза сприйняттям, а тому, що цієї еліти заледве назбирається більше, ніж пальців на руках.  Звідси, український народ не має еліти, яка б могла розірвати замкнуте коло, коли нетямущий, малоосвічений народ, обирає таку ж владу - дурну та неосвічену владу. Наперед застерігаю: немає жодних винятків серед обраних. Коли  б ці винятки були, то  мали  б при владі прогрес, а там є постійний регрес. Тобто, кожна наступна влада є гіршою від попередньої, якщо судити за концептуальними базовими ознаками  - заможність та щастя.   

Отже,  треба знайти причину, чому українці не здатні обрати владу, яка би вела свій народ до заможності та щастя.  В першу чергу  - це питання вибору. Людина все життя вибирає - обираємо професію, працю, кохану людину, обираємо речі побуту, їжу до смаку, зрештою, обираємо демократичним шляхом владу. В кожному випадку,  українець користується знаннями, або як зараз кажуть  - критичним мисленням. Критичне мислення  - це досвід. Але  не тільки  індивідуальний досвід, а й колективний досвід. Більше навіть, колективний досвід грає головну роль і має вирішальний вплив на формування індивідуального досвіду. Не обов'язково їсти всі підряд гриби, щоб переконатися, які з них їстивні, або відвідати всіх стоматологів, чи кравців, щоб  переконатися в їхній кваліфікації - для цього є колективний досвід. На колективному досвіді формується критичне мислення й створюється система непохитних цінностей, які практично змінити неможливо.  Ну, хто буде їсти отруйного гриба або обирати до влади коміка? Відповідь лише одна: тільки той, хто не має жодного поняття про гриби й про владу. Тобто, український народ не має жодного поняття про владу, не  має жодних елементарних знань про владу,  не знає нічого про фізіологію влади, тощо.  Ця система цінностей в українського народу відсутня повністю - навіть, не витребувана, нікому не потрібні ці знання. Чому? На це є дві причини.
По-першу,  в попередній тоталітарній системі влада призначалася й жодного вибору не було, щоб сформувався колективний досвід, а якщо й сформувався, то тільки у вигляді начальника з наганом, який “справедливо” керує народом. Нам дещо повезло, що начальник з наганом був русский й колективний досвід українців поділений на таких, які би хотіли мати нашого власного начальника з наганом (сильна рука), або  - немає різниці кого, лише б не мав нагану. В Росії чи в Білорусі ситуація значно гірша  - поділ там відсутній.
По-вдруге,   в Україні є потужні ворожі  сили, які тримають під повним контролем всі інформаційні потоки, щоб не допустити формування в українців необхідного колективного досвіду в сфері правильного вибору влади. Ці ворожі сили не є винятково російськими, але Росія є головним працедавцем та спонсором й навколо її цілей згуртовано безліч неукраїнської дрібноти, для якої українці є як капуста, яка приречена бути посіченою й спожитою.

У цій складній ситуації,  коли відсутня еліта, український народ може врятувати тільки необхідна риса характеру. Ворог, який контролює весь український інформаційний простір, це знає. Отже, цю рису українському народові потрібно формувати в умовах інформаційної війни.

Цією національною рисою є прагнення народу  до колективного успіху. Нею наділені всі успішні народи, які змогли збудувати величні нації. Ми звикли захоплюватися цими націями та народами, але не знаємо правильної відповіді, крім - треба робити, як вони. Тому,  намагаємося їх копіювати формально й механічно перенести їх успіх у наше життя. А це дає дуже повільний процес, у якому український народ є приречений на вічне відставання від успішних.

Без прагнення народу до колективного успіху, ніколи б не відбувалися після війни зруйновані Німеччина, Японія та Південна Корея.  Ця риса прагнення до колективного успіху  мала б перебувати на рівні народних традицій. Український народ був наділений здавна цією рисою, але останнє століття вона була брутально викорінена Голодомором та війнами. Відродити цю рису не важко, якщо буде усвідомлено якоюсь частиною етносу, що це єдиний порятунок народу й нації від балансування між їх життям та знищенням. Це відродження може відбуватися тільки в умовах інформаційної війни. Але починати потрібно! Ворожа ідеологія, яка зараз насильно прищеплена українському народові  - це протилежна ідеологія індивідуального успіху. Рису індивідуального успіху настільки вже глибоко закріпили у свідомості, що розмови про колективний успіх відсутні повністю. Натомість, перше місце в свідомості займає крутий, новий  - арсенії в лабутенах, юльки у віттонах, особа з дорогими автами, годинниками, мільйонери, мільярдери, без різниці хто, лише щоб був успішний. Зокрема, успішні особи зі спорту, з розважальної індустрії чи  популярної музики. Українське суспільство перестало слухати й бачити щось інше, що не підтверджене індивідуальним успіхом скороспілого крутого з грошима. Повна відсутність критичного мислення, приводить до абсурдних рішень, коли відсутня реакція на подвійну судимість, статки олігарха, нажиті не законно чи арттста кабаре, який зі спущеними штанамикабаре вчора  розважав публіку, а сьогодні обраний президентом. Український народ обирає тільки за єдиним критерієм  - індивідуальний успіх. Кожен за межами України це бачить, але український народ цього не бачить, бо він сам за себе й не має суспільної платформи, де б хтось один, у вузькому колі товаришів, спокійно сказав: “А, король  - голий!”

Хіба не зрозуміло, що колективне може формуватися тільки у колективах? В Німеччині,  наприклад, це є рівень громадських організацій та товариств. Традиційно, кожен німець є активним членом двох-трьох громадських об'єднань  протягом всього життя.  В Польщі, таку роль перейняла католицька церква  - вона є тим осередком, де формується риса характеру - колективний успіх поляків.

Оскільки,  в Україні ще далеко до єдиної церкви, в якій би могли бути сформовані традиції колективного успіху, залишається єдиний варіант, який треба реалізовувати  - це створення різноманітних   тематичних громадських об'єднань  та товариств, які мали би поступово формувати рису колективного успіху українського народу.

Варто зауважити, що Галичина розвинула цю рису колективного успіху в першій половині двадцятого століття  й досі ментально зберігає її рештки. Основою була активна громадська участь в кооперативному русі, в Маслосоюзі, в  десятках спортивних, юнацьких, жіночих, релігійних, просвітних, театральних   та професійних організаціях та товариствах. На жаль, про це ніхто нині не говорить, ніхто не оцінює важливість та роль їх у створенні Незалежної України.

Чи здатні соціальні мережі замінити систему громадських організацій та товариств й розвивати на віртуальному рівні риси колективного успіху? Ні! Власний досвід показує, що це не реально. Співпереживання є формальними. Соціальні мережі мають комерційну мету, не носять національних рис, а головне  - це відсутність живої людини, діалогу та морального обов'язку перед товариством. В колі товаришів ніколи не трапиться такого, що думка одного з них не буде повністю уважно вислухана й спільно не обговорена.

Потрібно щось робити, всім, хто хоче собі добра, бо індивідуальний успіх без колективного успіху  - є виняток. Досягти індивідуального успіху в житті дуже важко без підтрики товариства вірних друзів та однодумців, а там, де є дружнє товариство, завжди буде розвиватися важлива риса національного характеру  - колективний успіх.