Протоморфема смрд͡т(ь), була досліджена в першій частині цієї статті. Продовження дослідження проморфеми, дозволило зробити важливе уточнення щодо слова смерть: таким, як ми його тепер знаємо, це слово виникло не в пізньому палеоліті, а значно пізніше, приблизно в кінці неоліту, оскільки звук е, в протоморфемі смрд͡т(ь) появився пізніше, а спочатку був звук о, оу й вимовлялося слово, як смо͡урд͡т(ь).
Отже, протоукраїнець логічно пов'язав звуконаслідування прд(ь), яке вимовляв бринінням на звуку р (р - дрижача приголосна, вібрант, яка на письмі зображена однією буквою, але в звучанні вона повторюється, як ррр), із запахом, який супроводжує газовиділення й створив протоморфему смрд͡т(ь).
Протоморфема смрд͡т(ь) стала категорією понять, пов'язаних із різким або неприємним запахом, загалом всього того, що ми об'єднуємо в слові сморід. Запах мертвого тіла означав, що людина мертва. Смрд͡т(ь) - це смерть - застосуванням цієї протоморфеми було означення смерті людини. Це згодом, через тисячоліття, для визначення моменту смерті прислухалися до серцебиття, дзеркальцем перевіряли подих або міряли пульс - в палеоліті, коротко мовити, для цього бракувало розуму. Рецептори нюху в нашого предка були на порядки краще розвинуті від зони Брока.
В першій частині пізнього палеоліту, наш предок ще не міг розрізняти звуки д та т - це була надто витончена робота для його мозку. В тексті вони позначаються зліговано (дужкою зверху), бо чергування приголосних та голосних звуків виникало з появою дієслів, множини та однини іменників та перших відмінків. Поняття смороду та смерті в його мозку були нероздільними. Лише тоді, коли виникла потреба ці поняття розділити, як цього вимагав накопичений досвід, який показував, що не все, що смердить - є смерть, утворилося дві протоморфеми з чергуванням д та т - смрд(ь) та смрт(ь), та дві категорії понять - смерті та смороду. Як наслідок, була утворена ще одна категорія понять, пов'язана з усім, що причиняє смерть та є ознакою смерті людини. Очікувати, що мало місце якесь прискорене розділення означень - немає ґрунту, бо всі процеси словотворення відбувалося еволюційно, узгоджено з потребами щоденного життя.
Запах смерті - протоморфема смрд͡т(ь), отримала розвиток в означенні смерті в трясовині, в болотах, якими територія України в мезоліті була, мабуть, вкрита не менше, ніж на третину. Приблизно 11000 років тому від неї виокремилася морфема мор, яка з того часу є словом та коренем багатьох українських слів. Протоморфеми й слова не могли виникати без потреби. Тому, їх появу логічно пов'язувати зі зміною навколишнього середовища. Льодовик відступав швидше, ніж розморожувалися ґрунти й територія України в мезоліті була покрита великими площами озер та боліт.
Отруйні випари боліт та смерть, яка настає, коли затягує в свої глибини трясовина людину живцем, мали сильний вплив на її психіку й викликали в неї реакцію фізіологічної системи, як на загрозу життю. Мор - це смерть на болотах в трясовині.
Поява в протоморфемі смрд͡т(ь) букви о підтверджуєься синтезом зі слів, які в українській мові є утворені для пояснення подій, пов'язаних зі смертю: базовим є слово мор, а не корінь мер та слово сморід, утворене від сморд͡т(ь). Морфема мор теж вимовлялася з бринінням на звуку р й виникла набагато тисяч років раніше кореня мер, який початково міг прийняти участь у створенні дієслова мерти, вмирати, тощо, а потім створив власну вітку слів. Корінь мер й дієслово мерти ймовірно виникли 6000 років тому, на 5000 років пізніше морфеми мор, яка є, що важливо, простим односкладовим словом, натомість мер тільки коренем слів.
Слово мор має також інше означення, як великої території непрохідних боліт. В цьому означенні слово збереглося в українській топонімиці: Морівськ, Поморяни, Моравія, Моринці, Моршин, тощо. Топонім Морівськ, як назва поселення епохи неоліту, виник, ймовірно, ще в V тиячолітті до Хр. Ця назва відома нам з Літопису Руського (переклад В.Махновця), де зустрічається багато разів: тисячу років тому поселення з назвою Морівськ було добре відоме. Це додаткове свідчення, що морфема мор має українське походження й не є іншомовним запозиченням.
Ще один розвиток морфеми мор є відображений у слові мороз, міст якого початково був, як пересторога про смерть від переохолодження. Дієслова мерзти там мерти - містять одинакову логіку утворення й мінімально відрізняються за своєю будовою. В українській мові часто зустрічаються схожі пари слів, які мають спільну протоморфему за походженням, але отримали різні значення (смердь-смерть, жалити-жаліти, тощо).
В сучасній мові слово мор стало маловживаним й зараз вживається для означення масової смерті людей або загибелі тварин. Проте, є багато слів, утворених вже, як від кореня мор, які мають зміст попередженя про загрозу смерті: морд, морда, заморити (голодом), замордувати, зморений, тощо.
Дуже цікавим розвитком протоморфеми смрд͡т(ь), є слово море. Дослідники так званої індоєвропейської мови звернули увагу на відсутність у ній групи слів, пов'язанних з морською тематикою. Це сприяло виникненню гіпотези, що творці цієї мови не мали контаків з морями та жили далеко від морських побережь, десь в центральній частині Європи.
Насправді, це не так, бо вже надійно доведено, що саме Північне Причорномор'я є тією територією, в межах якої була створена мова, яка стала основою сім'ї мов, якими розмовляють зараз сотні мільйонів людей світу.
Щоб зрозуміти відсутність словника слів в протоукраїнській мові, пов'язаних з морською тематикою, потрібно дати відповідь на питання: ”Чому протоукраїнці море порівняли зі смертю?” З погляду української граматики, слово море є множиною від слова мор. Схожу логіку утворення множини можна побачити в слові горе, яке утворилося від протоморфеми гор (категорія понять, яка об'єднує все, що пов'язане з горінням: грань, горно, горщик, тощо). Тобто, слово море означає багато смертей - за означенням в слові не йдеться про загрозу смерті окремій людині - втопитися в глибокій морській воді, а саме, про масову смерть в воді. Українська історія та світова історія знає тільки один випадок такої події: потоп.
Геологами Колумбійського університету Вільям Раян (William Rayn) та Волтер Пітман (Walter Pitman) в 1998 році було встановлено, що потоп у Чорному морі стався приблизно 7600 років тому й тривав 300 днів. До цього часу Чорне море було прісноводним озером, в яке впадали чотири могутніх річки: Дніпро, Бог, Дністер та Дунай, межиріччя яких та придунайська низина були багаті на рибу, молюски, раків, осетрових риб (ікра), звірину, дикі злаки, тощо й були раєм достатку для первісних мисливців, рибалок та збирачів.
Крім теорї Раяна-Пітмана, відома гіпотеза повільного заповнення соленими водами Чорного моря та інші версії, які пропонують різне датування цієї події. Згадки про потоп містять майже всі давні епоси та біблійний текст й до цього теж потрібно уважно ставитися. Українська мова має докази, які підтверджують, що відбулося швидке заповнення моря, відоме, як потоп. Потоп в Чорному морі могло спричинити тільки цунамі, бо зміну засоленості води та зростання рівня моря, затоплення прибережних територій, тощо від льодовика, який поступово розстає протягом двох тисяч років, було б неможливо зауважити при житті однієї генерації людини, тим більше, первісного мисливця та збирача. Прорив протоки Гібралтар, який безумовно мав місце, не можна віднести до швидкого затоплення Середземного та Чорного морів, також відсутні докази, що ця подія могла вплинути на рівень Чорного моря, який був в час танення льодовика завжди вищим від середземноморського рівня й прісна вода витікала, а не навпаки, був приток соленої води в Чорне море. В кінці минулого століття знайдено сліди гігантської хвилі, викликаної виверженням вулкану Санторин в Середземному морі, що нарешті припинило дискусії скептиків стосовно причини загибелі мінойської цивілізації острова Криту: при дослідженні геологами стратиграфії порід на острові, виявлено тридцятиметровий шар наносних відкладів. Розрахунки показали, що висота гігантськоі хвилі могла бути приблизно 100 метрів. Катастрофа настала між 1600-1500 р.р. до Хр., але про неї нічого не було відомо ще кілька десятків років тому, крім гіпотез, які, як завжди, мали затятих опонентів.
Зовсім логічно вважати, що схоже виверження вулкану, супроводжуване гігантським цунамі, могло відбутися 5600 р. до Хр. й відоме нам з різних джерел, як потоп. Потоки середземноморської води промили достатньо глибокий канал і солена вода почала заповнювати прісноводне озеро. Хвиля цунамі пройшла придунайською низиною та досягла українського межиріччя, забравши життя первісних людей, яких катастрофа застала зненацька. Ті, що змогли врятуватися, може місяцями не бачили сонячних променів, з неба лився, змішаний з вулканічним попелом, брудний дощ, вода постійно прибувала, гинула риба та тварини, непризвичаєні до морської води. На тогочасну логіку нашого предка, все, що відбувалося навколо нього, могло бути порівняно зі смертю від води з неба, мертвої води для всього живого в великому й щедрому колись озері. Трупи людей, звірів, здохла риба та загибла рослинність поширювали від води нестерпний запах - запах смерті.
Протоукраїнець мав просту логіку й пов'язував разом речі, очевидні для всіх його одноплемінників. Неможливо вигадати одній людині слово й нав'язати його іншим, якщо вони не розуміють логіки словотворення. Зубрінням слів, так як ми зараз вивчаємо іноземні мови, ніхто не займався - логіка чи ідея словотворення, як ми кажемо, витала в повітрі. Тому, слово море, як множина події, масової смерті, стало логічним розвитком, відомого раніше нашим предкам слова мор.
Спробуймо в сучасній мові замінити слово море словом смерть та швидко зрозуміємо, який сильний психологічний результат це матиме на нас. Наприклад: “Я люблю море й цього року поїду на море з дітьми відпочивати”. Сім чи п'ять тисяч років тому, це звучало б так: “Я люблю смерть й цього року поїду на смерть відпочивати разом з дітьми”. Приклад пояснює, наскільки глибока психологічна травма залишилася в наших предків після потопу. Вони тисячоліттями оминали побережжя Чорного моря й не селилися там, береги були пустельні, поки їх не почали заселяти скотарі-кімерійці та згодом грецькі переселенці, які відкрили для себе зручність мореплавання.
Більша частина врятованих від потопу, зійшлися в передгір'ї Карпат, в румунському Прикарпатті. Приблизно 5500 р. до Хр., на невеликій території зібрався добрий десяток різних археологічних культур, більша половина з них ще недавно заселяли території Південно-Східної Європи від Балкан до українського Причорномор'я, а решта були представниками місцевих археологічних культур - це феномен співжиття різних культур, який не має аналогів. Через сто-двісті чи триста років, на просторі між Кукутень (Румунія) та Бернашівка (Вінницька область, Україна), виникає трипільська культура, як згодом розвинулася до рівня Трипільської цивілізації. Вони стали землеробами, які воліли за краще якнайдалі триматися від небезпечної морської води. Інша частина врятованих, між Дніпром, Дністром та Богом, займалися мисливством та збиральництвом, а згодом землеробством, але в основному, скотарством. З того часу на території України, від спільного палеолітичного предка (підтверджено генетичними даними), утворилося дві вітки нащадків за способом життя - скотарі та землероби, які тисячоліттями конкурували за життєвий простір, схоже на те, як це описано в біблійній історії про Каїна-скотаря та Авеля-землероба. Мову мали спільну, але розвивали свої окремі діалекти на основі скотарського та землеробського словника слів.
Відтоді, слова мор та море отримали нові значення й на всій території України були єдиними спільними словами для скотарів та землеробів, якими вони називали масову смерть тварин та людей.
Страх перед великою водою, мабуть, в післяпотопний період досяг свого кульмінаційного значення, бо й до цього часу, був страх перед великими річками, назви яким протоукраїнець дав за участі протоморфем дн(о) та стр, які є категоріями понять, пов'язаних, відповідно, з глибиною та зі страхом: Дніст(е)р, Іст(е)р-Дунай, Дон, Дніпро.
Усвідомлення чи розуміння протоукраїнцем, що поряд з ним є всесильні та вищі сили, виникло, як фізіологічна реакція страху перед неочікуваною й незрозумілою загрозою смерті. На території України не було вулканів чи сильних землетрусів, але були болота й глибокі річки, тож наші предки бачили богів в болотах та річках, бо саме ці місця забирали життя при обставинах, які наш предок не міг пояснити в той час логічно. Наприклад, при переслідування групою мисливців пораненого оленя, який рятується втечею на болотах, одного з них затягує трясовина, або інший приклад - ловлячи рибу, рибалка потрапляє в яму та вир, який його затягує під воду: хтось, який теж полює, рибалить, має свої володіння та є дуже могутнім й тому може легко забрати життя, не даючи жодних шансів якось захиститися так, як це можна робити в протистоянні звіру чи іншій людині, коли є відчуття сильнішого й перемоги, а з цими силами з боліт та річок тебе чекає завжди поразка. Схоже боготворення є в давній грецькій міфології, де вищі сили протогреки бачили в морі, в підземних печерах чи на недоступних вершинах вулканів - там, де їм приходила незрозуміла смерть від вулканів, землетрусів чи шторму.
В пізньому палеоліті боги чи вищі сили викликали страх, а в неоліті ці боги вже були в уяві нашого предка такими, з якими можна домовитися чи задобрити їх жертвами. Проте, психологічна рівновага потребувала добрих богів чи вищих сил. Починаючи з палеоліту, вони виникали паралельно силам смерті, щоб зрівнуважувати смерть підтримкою життя, які ніколи не завдавали шкоди нашим предкам та не забирали їхнього життя. Це були небесні світила Сонце, Місяць та космо-зорі.
Потоп мав сильний тривалий стресовий вплив на наших предків незалежно від того, чи вони безпосередньо були постраждалими й все бачили власними очима чи відчули це під зливами брудного дощу, вулканічного попелу та тривалої відсутності улюбленого Ра-Сонця, знаходячись десь в Прикарпатті чи в центральній частині України.
Сонце, як природне явище, тогочасна людина називала протоморфемою ра, яка виникла від звуконаслідування однією з перших у словнику протоукраїнця, ще в пізньому палеоліті та означає категорію понять, пов'язаних з виглядом сонця та його поведінкою на небі: кругла форма, красне (червоний колір), щоранку сходить, приносить радість, тощо. Чим раніше виникала протоморфема, тим ширше коло понять вона об'єднувала, тому говорити, що слово ра - це тільки сонце - є не правильно, бо, насправді, тоді розумілося явище сонця та культ сонця, як бога Ра. В пізньому неоліті, коли культ сонця поступово занепадає разом із занепадом Трипільської цивілізації, протоморфема й слово ра поступово забуваються, а місце їх в мові займає слово сонце. Проте, в українській мові залишилися десятки слів пов'язаних з його культом та утворених від протоморфеми ра.
Нове природне явище потопу, пов'язане з масовою смертю від вод й невідоме досі нашому предку, потребувало знайти відповідальну вищу силу за все незрозуміле, що відбулося. Ця сила була названа Мара або Мора, як божество, яке відповідальне за небесні води, потоп та смерть від них. Логіка утворення слова Мара поєднує три події та два, відомі на той час нашому предку, означення: морфеми мор - сметь, протоморфеми ра - категорія понять пов'язаних з сонцем та зливи брудного дощу (смерть-сонце-дощ). Приголосна р є дрижача й подвоюється при вимові, але при написанні - ні й тому немає потреби писати Марра. Мара - означала буквально “смерть сонця через дощ з неба, який спричинив потоп”.
Люди, які вижили, не знали про виверження вулкану й не розуміли природи цунамі, але бачили прямий зв'язок дощу та води, яким пояснювали собі все, що було пов'язане з потопом. Зміни в атмосфері, викликані виверженням вулкану, спричинили тривалі, неперервні дощі - біблійна легенда говорить про сорок днів та ночей - це не варто розуміти буквально. Тут мова про дуже багато, а не точну кількість днів кимось порахованих, але й цього часу було достатньо, щоб повірити в смерть сонця та відобразити це словом мара.
Саме в цей, післяпотопний час, постала постать бога-людини Рами (Рама), якщо вважати дату народження Рами 5114 рік до Хр. та дату потопу 5600 рік до Хр. досить точними. Ім'я Рама є обернене за звучанням й, мабуть, а змістом до імені Мара. Це може свідчити, що не безпідставно сучасні буддистські провідники припускають, що Рама народився на території України.
Рама, в сучасній українській мові, є прямокутний отвір, а в трипільців він, звісно, не мав визначеної форми, а те, що це слово пов'язане з культом Ра, може бути свідченням про походження слова від назви отвору (вікна) в хаті трипільця, через яке потрапляв промінь сонця - відомо з археологічних досліджень, що трипільці саме так орієнтували отвори в стінах своїх домівок та в храмах, щоб через них в певний час дня та року потрапляло сонячне проміння на жертовник. До того, як Рама став молодим трипільським жрецем, він був простим мисливцем. Він міг провадити ритуали захисту від Мари-смерті, а згодом, зібрати однодумців та вирушити до раю - до краю, де сходить та народжується щоденно Ра. Бог Рама при народженні отримав ім'я, яке походить від назви отвору в трипільській хаті, через який проходило сонячне проміння й несло радість в трипільські оселі. В протоукраїнській мові категорія ра саме поєднувала такі поняття й, крім назв божеств Рама та Мара, причетна до утворення багатьох слів, пов'язаних з культом Ра: радість, радо, рай, край, рада, пора, краса, красне, рало, ранок, тощо. (Вплив післяпотопних подій на Трипільську культуру описаний в “Атлантидовий спадок Трипілля”).
Ім'я Рама на санскриті означає “той, хто дарує радість”. Атрибутами Рами є лук та стріли, які вказують на його образ первісного мисливця, а його ім'я, в якому протоморфема ра поставлена на початок втілює протиставлення до Мари й може свідчити про походження його імені з території України в після потопний час. Атрибутом Мари були к(х)мари, здолати які могло Ра-сонце й Рама, мабуть, став тим символом первісного мисливця, якому Ра-Сонце допомагало перемагати Мару-смерть.
Оскільки, жахливе явище, як потоп, більше не повторювалося, то психологічний вплив богині Мари на протоукраїнців поступово зменшувався. З української мови видно, що майбутні трипільці та представники Буго-Дністровської культури, які пізнали безпосередньо трагедію потопу, зберегли на тисячоліття усвідомлення присутності в їхньому життя негативного образу Мари. Проте, потреба психологічної рівноваги була негайно задоволена з впровадженням культу богині Марії. Обидва слова мара та марія потрапили до санскриту, а до нього вони могли потрапити тільки з протоукраїнської мови. Богиню Марію любили та поклонялися їй, можливо, часті знахідки фігурок жінки в оселях трипільців є тому свідчення. Вона була захисницею та протилежністю до богині Мари, яку боялися, як бояться чорта зараз хистияни, але поклонятися йому вважається неприродною потребою. Так само, ніхто не поклонявся богині Марі. Й слово богиня, яке тут не зовсім правильно вживається, вказує лише на її окремий статус вищої сили, але не, як божество. Занепад Трипільської цивілізації тривав, мабуть, років п'ятсот через зміну клімату та екологічні проблеми, пов'язані з вирубкою лісів для потреб житла та культу вогню. Трипільці поступово ставали скотарями, або вели змішаний спосіб господарства, розбиваючись на роди, інші, великими групами розходилися на всі сторони світу. Відповідно до нових умов, культ поклоніння Сонцю вийшов за межі трипільських міст й на території України та за її межами утворюються десятки храмів під відкритим небом, так завних кромлехів, де знання про небесні світила втілювалися в їх побудові. Це була теж передова технологія, яку трипільські жреці могли пропонувати на вигідних для себе умовах іншим племенам за тисячі кілометрів від України. Це було значно прибутковіше заняття від землеробства й забезпечувало високий статус в будь-якому чужому племені. Мова культу Ра-Сонця була протоукраїнська, гімни та співи якої заледве розуміли чужі племена, але при запровадженні християнства латину та церковно-слов'янську мови теж мало хто розумів. Протоукраїнці мали знання й збудувавши десь кромлех, ставали там привілейованою кастою. Цей стиль будівничих, наділених священними знаннями про будову світу, зберігся до пізнього середньовіччя.
Трипільське населення було численним - за оцінками археологів їх було не менше півмільйона осіб. Попри сильний відтік, на території України залишилося їх, мабуть, більше половини, виходячи з оцінки того генетичного спадку палеолітичного предка, який через трипільців був переданий сучасним українцям.
Культ Ра-Сонця манив наших предків ідеєю знайти місце, де воно народжується - рай. Вони доходили до Індії й Китаю. Одна з таких груп, очолювана Рамою, дійшла до Ґанґу, де Мара зберегла свою роль й, через пару тисяч років, описана в буддизмі, правда, вже у чоловічому образі, як бог смерті Мара, який протистояв Будді (VI-V ст. до Хр.). Марія присутня в буддизмі, але займає там скромне місце, як втілення любові, бо найвищий статус любові посідає сам Будда. В Україні та Європі, поклоніння Марії, ще в першій половині першого тисячоліття, було повністю поглинуте християнським культом діви Марії. Грізна Мара стає солом'яним опудалом, лялькою, яку спалювали або закопували в обрядах й почала відповідати за дощ для доброго врожаю, а не потоп й досі присутня в народних обрядах всіх східноєвропейських народів. Логіка наших предків є зрозуміла: оскільки Мара викликала такі сильні дощі, які спричиняли потоп, то вона буде насилати дощ на поля, коли її вмовляти обрядами та ритуалами.
Окремі роди, які пішли на північ до витоків Дніпра й далі до прибалтійських племен, принесли культ Мари та Марії, але, для тих, хто ніколи не мав пам'яті про потоп, ці культи злилися в єдиний позитивний образ Мари-Марії. В латиській міфології Мара збігається повністю з образом християнської діви Марії.
Поширення культу Мари та Марії й словника слів, пов'язаних з ними, не припинялося із занепадом Трипільської цивілізації, а, навпаки, прискорилося. Винахідливі трипільці не тільки поширили культ Ра-Сонця серед близьких сусідів скотарів, але допомогли їм одомашнити коня, що стало великим технологічним проривом, в порівнянні з їхніми повільними волами. Нова генерація протоукраїнців, сівши на візки, поширила свою мову та культуру на величезних просторах світу - від Індії до Західної Європи та Близького Сходу.
Хронологія розвитку протоморфеми смрд͡т(ь) дозволяє відслідковувати в часі, як з міграційними потоками, наведені вище слова, поширювалися на північ в Прибалтику та Скандінавію, на захід - до європейських мов, на схід - до санскриту чи в близькосхідні мови. Проте, потрібно враховувати археологічні дані та писемні джерела, щоб відтворювати правильну хронологію, бо мова - це тільки передова технологія зі своїм словником слів тих, хто першим утворював слова, мав необхідність для словотворення, наприклад, одомашнював тварин, вирощував волів, одомашнював коня, винайшов візок, винайшов новий спосіб обробки землі, селекціонував злаки, дерева чи рослини, робив вишукану кераміку, досконалі кам'яні знаряддя, вмів виплавляти метали, варити пиво, тощо, а писемні пам'ятки та археологія - це матеріальний слід, який підтверджує поширення мови. Проте, хранителем протоукраїнської та сучасної української мови завжди був і буде українець на своїй землі, а не арієць, геттит, бербер, етруск, сакс, кельт, діаспорянин, тощо. Звичайно, що знання про давні народи допомагають нам краще зрозуміти процеси та умови, в яких розвивалася протоукраїнська мова.
Той, хто покинув Україну колись й не зумів повернутися в першій генерації на свою батьківщину, стає десь на чужині новим племенем, кастою, народом, який, може зберігати віками й тисячоліттями ознаки українського етносу, з якого він походить, але тільки тоді, коли його нащадки повернуться в Україну, навіть через тисячу років, вони стануть українцями, а за межами України завжди будуть лише людьми з українським походженням.
______________________
*) Початок див. : Запах смерті: протоморфема смрдь, протоукраїнська мова
______________________
Світлини:
Фрагмент картини "Потоп", П. Мерварт, 1881, Львівська картинна галерея;
Зображення рогатого Бога Стр на монеті Ольвії, 300-260 р. до Хр.(власна збірка);
Таблиця: Протоукраїнська мова. Хронологія розвитку протоморфеми смрд͡т(ь);
Таблиця: Означення слів на час їх утворення.
Summary:
The proto-Ukrainian language, which originated in the late Paleolithic, was significantly developed during the Trypillia civilization. Trypillia priests began to spread the cult of the Ra-Sun, building cromlechs in Ukraine and far beyond. Thanks to priests, the names of gods and deities were widespread in Europe, Asia and the Middle East: Ra, Rama, Mor, Mara, Maria, Moloch. Surprisingly, all these names and many other words come from the phonetically imitation (onomatopoeia) prrd' and protomorphem smrd', which originated in the late Paleolithic.
O.Kuhdoboeck
05.06.2021
ПРАВА ЗАСТЕРЕЖЕНО. Поширення повністю, або частинами за умови посилання на автора та першоджерело.
