Чи є ще десь серед народів світу танець гопак? Може, щось схоже на нього? Наприклад, у наших сусідів поляків, румун, росіян, білорусів, словаків, турків та татар чи в угорців? Ні! Кочові народи можна було б не згадувати — вони мають дуже скромні здобутки в музиці, що пов'язане з відсутністю осідлості, яка необхідна для накопичення та передачі музикального досвіду та навиків. Кочовики, переселившись у Європу, перейняли культуру греків та слов'ян. Шукати щось схоже на танець гопак на схід від України, серед кавказьких народів, в Казахстані чи Середній Азії — теж не варто. Важливо звернути увагу, що кочові народи були прив'язані до одомашнених тварин, але це було конярство. Натомість, скотарство було особливо розвинуте в осілих народів.
Гопак, на перший погляд, це танець пов'язаний з козацтвом й, отже, мав виникнути десь у 16-17 столітті в середовищі козаків. У кінці 80-тих минулого століття Володимир Пилат [1] відродив культуру бойового гопака, надійно прив'язавши її до козацького військового мистецтва. Переконаний, що на цій дефініції стоять у всьому світі, де тільки відомий цей танець.
Але, санскрит має аргумент, який свідчить, що танець старий, як сам санскрит, а може й старший від нього, а козацька військова культура є кровним нащадком протоукраїнців. Санскритське двокореневе слово go-pa – має такий зміст: 1) пастух, 2) сторож, 3) захисник. [2] Другий корінь слова є pa, як скорочення від pal (захищати, охороняти, здійснювати покровительство) та pala (нічний сторож, хранитель, пастух, покровитель, володар, цар) - в українській мові йому відповідають слова пильно, пильнувати, пильний, пильність, спільно, тощо. Перший корінь санскритського слова go, походить від української протоморфеми ко [3] й, однаково, як вона, означає збірне поняття одомашнених тварин, лише в санскриті воно обмежене головними свійськими тваринами - коровою, конем або скотиною, худобою, тощо. Правильно буде додавати до кожного слова за змістом означення — пастух худоби, сторож худоби, охоронець худоби, бо go на санскриті саме й означає худобу. Оскільки, гопак є танець, то можна впевнено говорити, що так може називатися тільки танець пастухів чи охоронців корів, що, власне, є тотожні поняття.
Гопак, на перший погляд, це танець пов'язаний з козацтвом й, отже, мав виникнути десь у 16-17 столітті в середовищі козаків. У кінці 80-тих минулого століття Володимир Пилат [1] відродив культуру бойового гопака, надійно прив'язавши її до козацького військового мистецтва. Переконаний, що на цій дефініції стоять у всьому світі, де тільки відомий цей танець.
Але, санскрит має аргумент, який свідчить, що танець старий, як сам санскрит, а може й старший від нього, а козацька військова культура є кровним нащадком протоукраїнців. Санскритське двокореневе слово go-pa – має такий зміст: 1) пастух, 2) сторож, 3) захисник. [2] Другий корінь слова є pa, як скорочення від pal (захищати, охороняти, здійснювати покровительство) та pala (нічний сторож, хранитель, пастух, покровитель, володар, цар) - в українській мові йому відповідають слова пильно, пильнувати, пильний, пильність, спільно, тощо. Перший корінь санскритського слова go, походить від української протоморфеми ко [3] й, однаково, як вона, означає збірне поняття одомашнених тварин, лише в санскриті воно обмежене головними свійськими тваринами - коровою, конем або скотиною, худобою, тощо. Правильно буде додавати до кожного слова за змістом означення — пастух худоби, сторож худоби, охоронець худоби, бо go на санскриті саме й означає худобу. Оскільки, гопак є танець, то можна впевнено говорити, що так може називатися тільки танець пастухів чи охоронців корів, що, власне, є тотожні поняття.
Маємо також важливий доказ, що гопак, як слово, походить не з пізнього середньовіччя, а мало бути відоме ще до великого переселення народів, бо присутнє в сербо-хорватській мові й утворює спільнокореневі слова, як похідні від гопа(к):
гоп! вигук — чес. hop!; слн. hop!; серб. хоп!
гопкати недок. — чес. hopkati; серб. хопсати [4]
Загалом, історія танцю сягає на десятки тисяч років вглиб людської цивілізації. Початково це був набір рухів (пантоміма) та гримас обличчя, як засіб спілкування між членами первісного стада та виник, як потреба обмінюватися інформацією між його членами при полюванні чи пошуку їжі . Людина - дитя природи й нічого дивного, що вона багато успадкувала від тваринного світу, за яким уважно спостерігала - "весільні" танці птахів або танець бджіл, в якиму вони діляться інформацією про місце медоносів, тощо є тому доказ. Африканський етнос масаїв відомий з 5 ст. до Хр. Їхнє первісне життя є живим прикладом побуту осілих скотарів, а відомий ритуал-змагання з підстибування вгору, хоч мало нагадує танець гопак, з його складними елементами, як "розніжка" або "щупак", але добре показує культуру пастухів.
Українське прислів'я, дуже красномовно пояснює етимологію цього танцю: “Не кажи гоп — поки не перескочиш!” Хто бачив, як корови, переходять на біг, який нагадує галоп коня, коли кровосисні комахи насіли на стадо, той розуміє - чому? Ці підстрибування, вибрикування корів мають характерний малюнок. Звідси й близькість слів гопати й копати. Звичайно, сучасні корови вже на таке не здатні, але ще недавно, п'ятдесят-сто років тому, корова була досить рухлива тварина, а кілька тисяч років тому й поготів. Навіть у невеликих стадах, корови безжалісно борються за ієрархію між собою. Отож, вибрики корови перейшли в головний елемент танцю гопак — навприсядки. Зрештою, гопак став технікою рукопашних боїв пастухів, які з покоління до покоління вдосконалювали мистецтво володіння ним. У “Хроніках” візантійського історика Лева Диякона [5] є згадка про волхвів князя Святослава, які вміли воювати за допомогою танцю. Ймовірно, гопак здавна поєднувався із холодною зброєю — ножем, мечем чи шаблею. Сучасний варіант гопака, з відомим музичним супроводом, розвинувся в 16-17 століттях в козацькому середовищі.
Гопак, місцевий танець, походить з півдня України, з тих часів, як там, після знищення трипільцями лісів, зародився степ та культивування скотарства на колишніх землеробських площах. Трипільці, які перейняли з Балкан та Кукутені землеробську культуру 7,5 тисяч років тому й відійшли від чистого мисливства та збирання, почали дуже швидко чисельно розростатися. Науковці оцінюють можливий час перебування трипільського поселення на одному місці, як вісімдесят років — потім земля виснажувалася й потрібно було шукати інше місце. Окремі міста, як Небелівка, могли й понад двісті років повноцінно функціонувати.[6] Розселення трипільців відбувалося на всіх географічних напрямках. Деякі з них дійшли до Ґанґу, інші дали поштовх до зародження культур ахейців та дорійців (про це свідчить стиль виготовлення керамічного посуду схожого на трипільський), ще інші потрапили до Малої Азії. На території України, трипільці поступово рухалися на північ та захід території України в пошуку нових площ, придатних для землеробства. З півдня, від Чорного моря, на звільнені території, приходили місцеве кочове населення, яке змішувалося з трипільцями, які не воліли покидати обжиті місця. На зміну трипільській культурі, 5500 років тому, на півдні України виникла ямна культура скотарів. Життя поруч з тваринами, на тлі жорстокої боротьби за життя у тваринному світі, робило характер ямників виразно бійцівським. Тварин постійно потрібно було охороняти від хижаків та крадіїв худоби, а також, між пастухами стад спалахували суперечки за кращі пасовища та доступ до води. Скотарський побут ямників формував риси не притаманні землеробам трипільцям, які вели розмірений спосіб життя від урожаю до урожаю, згідно з порами року, хоча обидві культури є генетично споріднені. В ямників відсутня соціалізація, яка була властива трипільцям, вони змушені були бути воїнами. Головними рисами ямної культури є наступні особливості. Це використання охри для розмальовування тіл. Цей атрибут зберігся й досі у багатьох скотарських кочівних племенах сучасної Африки. Також, поховання тіла у викопаному гробі, а не спалювання, як це роблять трипільці, очевидно, що теж пов'язане зі зміною способу життя. Тіла померлих потрібно було хоронити в землі через брак деревини в степу.
Гопак, місцевий танець, походить з півдня України, з тих часів, як там, після знищення трипільцями лісів, зародився степ та культивування скотарства на колишніх землеробських площах. Трипільці, які перейняли з Балкан та Кукутені землеробську культуру 7,5 тисяч років тому й відійшли від чистого мисливства та збирання, почали дуже швидко чисельно розростатися. Науковці оцінюють можливий час перебування трипільського поселення на одному місці, як вісімдесят років — потім земля виснажувалася й потрібно було шукати інше місце. Окремі міста, як Небелівка, могли й понад двісті років повноцінно функціонувати.[6] Розселення трипільців відбувалося на всіх географічних напрямках. Деякі з них дійшли до Ґанґу, інші дали поштовх до зародження культур ахейців та дорійців (про це свідчить стиль виготовлення керамічного посуду схожого на трипільський), ще інші потрапили до Малої Азії. На території України, трипільці поступово рухалися на північ та захід території України в пошуку нових площ, придатних для землеробства. З півдня, від Чорного моря, на звільнені території, приходили місцеве кочове населення, яке змішувалося з трипільцями, які не воліли покидати обжиті місця. На зміну трипільській культурі, 5500 років тому, на півдні України виникла ямна культура скотарів. Життя поруч з тваринами, на тлі жорстокої боротьби за життя у тваринному світі, робило характер ямників виразно бійцівським. Тварин постійно потрібно було охороняти від хижаків та крадіїв худоби, а також, між пастухами стад спалахували суперечки за кращі пасовища та доступ до води. Скотарський побут ямників формував риси не притаманні землеробам трипільцям, які вели розмірений спосіб життя від урожаю до урожаю, згідно з порами року, хоча обидві культури є генетично споріднені. В ямників відсутня соціалізація, яка була властива трипільцям, вони змушені були бути воїнами. Головними рисами ямної культури є наступні особливості. Це використання охри для розмальовування тіл. Цей атрибут зберігся й досі у багатьох скотарських кочівних племенах сучасної Африки. Також, поховання тіла у викопаному гробі, а не спалювання, як це роблять трипільці, очевидно, що теж пов'язане зі зміною способу життя. Тіла померлих потрібно було хоронити в землі через брак деревини в степу.
Потреба соціального контакту вимагала нової форми спілкування й вона була винайдена — це кургани. Трипільці жили компактно в протомістах й не потребували таких ритуалів, як колективне насипання могил. Але саме вони заклали цю ідею в дуже незвичайний спосіб. "Попіл предків" - це крилатий вираз, який відомий мало не у всьому світі. Геомагнітні дослідження протоміст наводять на думку, що попіл спалених жител та родичів зносився в одне місце, яке ставало місцем поклоніння. Як довід, можна вважати розташування сотень земляних курганів навколо зниклого трипільського міста. Нащадки пам'ятали про велич предків та відтворювали їх головний символ - могили, але не з попелу, а землі, роблячи ці могили вічними в часі.
Для ямників, насипання могил, стало головним духовним єднанням, розкиданих у степу родів. Вони збиралися разом всіма родами й насипали над гробом свого родича могилу, розмір якої свідчив про величину й могутність племені. Одночасно, могила ставала маркером території племені. Ця курганна культура на території півдня України зберігалася навіть ще до 2-го -1-го століття до нашої ери та потім була перенесена в Карпати скотарями, які змушені були покинути степи під тиском навали неарійських народів.
Взаємний асиміляційний процес від трипільської культури до ямної на півдні України відбувався поступово й займав пару сотень років. Завдяки сучасним генетичним дослідженням, можна впевнено говорити, що трипільці та ямники були спільного генетичного коріння, а їхній генетичний спадок й досі зберігається в крові модерного етнічного українця — згідно з працями генетиків Луїджі Кавалло Сфорци та групи вчених за участю Петера Андегріла, сучасний етнічний українець є носієм 50 відсотків генів, найдавніших збирачів та мисливців післяльодовикового періоду, які жили в Криму та на півдні України. [7] Можна з сумом констатувати, що через Голодомор та війни 20 століття майже третина етнічних українців була фізично вбита, або виселена з території України й натомість в етнос проник чужий генетичний компонент.
Згідно зі скотарським словотворенням можна виділити два часових періоди на території України. Перший, пов'язаний з трипільською та курганною культурами й оснований на протоморфемі “ко”. Власне, це є сучасне звучання, а до X-XI століття, як стверджують лінгвісти, було носове звучання й відповідно позначалося на письмі так званим юсом. Наші предки говорили - “коу”, щось схоже на англійське “cow“. Другий період, ймовірно, пов'язаний з кіммерійською та сколотською культурою й оснований на вживанні кореня “го”. Зростання популяції трипільців, змушувало їх активно розселятися на всіх географічних напрямках. Так, у Європі прижилося “ко” з носовим звуком, а в Індії, це “ко”, яке було туди занесено трипільськими переселенцями, трансформувалося в “го”. Сучасне українське “ко” є на пару тисяч років старшим від санскритського “го”. Обидва народи, кіммерійців та сколотів, вчені відносять до арійських й пов'язують з іранськими коренями. Приводом для цього є власні імена, які мають іраномовне звучання. Але це нормально, коли за тисячу років щось змінюється, а нова мода на імена витісняє стару. Насправді, жодних інших доказів їх іраномовності немає.
Отже, мова трипільців, яка лягла в основу ведичного та класичного санскриту, повернулася приблизно через дві тисячі років назад в український степ. Спочатку її носієм були кіммерійці, а потім — сколоти. З поверненням паралельно використовується два скотарські лексикони — прадавній, побудований на протоморфемі ”ко” та новий, побудований на санскритському слові “go” й до цього часового відліку можна впевнено віднести виникнення слова “гопак”. На цьому ґрунті можна стверджувати, що танець пастухів має приблизно трьох-чотирьох тисячолітню історію.
Згідно зі скотарським словотворенням можна виділити два часових періоди на території України. Перший, пов'язаний з трипільською та курганною культурами й оснований на протоморфемі “ко”. Власне, це є сучасне звучання, а до X-XI століття, як стверджують лінгвісти, було носове звучання й відповідно позначалося на письмі так званим юсом. Наші предки говорили - “коу”, щось схоже на англійське “cow“. Другий період, ймовірно, пов'язаний з кіммерійською та сколотською культурою й оснований на вживанні кореня “го”. Зростання популяції трипільців, змушувало їх активно розселятися на всіх географічних напрямках. Так, у Європі прижилося “ко” з носовим звуком, а в Індії, це “ко”, яке було туди занесено трипільськими переселенцями, трансформувалося в “го”. Сучасне українське “ко” є на пару тисяч років старшим від санскритського “го”. Обидва народи, кіммерійців та сколотів, вчені відносять до арійських й пов'язують з іранськими коренями. Приводом для цього є власні імена, які мають іраномовне звучання. Але це нормально, коли за тисячу років щось змінюється, а нова мода на імена витісняє стару. Насправді, жодних інших доказів їх іраномовності немає.
Отже, мова трипільців, яка лягла в основу ведичного та класичного санскриту, повернулася приблизно через дві тисячі років назад в український степ. Спочатку її носієм були кіммерійці, а потім — сколоти. З поверненням паралельно використовується два скотарські лексикони — прадавній, побудований на протоморфемі ”ко” та новий, побудований на санскритському слові “go” й до цього часового відліку можна впевнено віднести виникнення слова “гопак”. На цьому ґрунті можна стверджувати, що танець пастухів має приблизно трьох-чотирьох тисячолітню історію.
 |
Цікава знахідка срібних прикрас, яка датується VI-VII століттям, була зроблена в 1907 році неподалік села Мантинівка на березі ріки Рось. На знахідках зображено чоловічків, в ритуальних масках та вишиванках на грудях, у стилі меандрових візерунків з наручного обруча зі стоянки Мізин Чернігівської області (18000 до Хр.), які танцюють гопака - один з найвідоміших його елементів "навприсядки".
Генетичний код сучасного українця красномовно свідчить, що жодної дискретності між трипільцями, ямниками, кіммерійцями, сколотами, русичами та сучасними українцями ніколи не було. Була міжусобна боротьба, були протистояння, були поглинання одних іншими, але це відбувалося між генетично спорідненими племенами, близькими родичами, а не чужорідними народами, як нам й досі наполегливо нав'язує совєцька археологічна наука. Чужорідні також були, але взаємної асиміляції не відбулося через глибокі мовні та культурні відмінності. Ось, приклад ХХ століття: у Західній Україні була австрійська культура, польська культура, німецька та російська культури. Де вони зараз? Тобто, дослідження австрійської чи польської культури, без автохтона, виключивши при цьому його повністю — це побудова штучних конструкцій. Так горшки (архітектуру) вони залишили після себе, окремі слова в мові українській збереглися досі, але генетичного коду, мови та культури автохтонного українського етносу ніхто не змінив. Так відбувалося тисячоліттями. Як взаємодіяли наші предки автохтони з прибульцями - це окрема тема й на кожен випадок є окрема історія.
Слово гопак дає відповідь на суперечку про дискретність чи неперервність розвитку українського етносу. Для сучасних українців було б важливо культуру гопака й надалі зберігати та примножувати. Якщо ви ще досі не створили у своєму селі, селищі чи містечку гурток любителів гопака, як танцю чи виду бойового мистецтва, то це варто зробити.
____________
1. світлина: Картина Іллі Ріпина "Гопак", 1927 (public domain)
2. світлина: Прикраси з Мартинівського скарбу. Музей історичних коштовностей України, Київ
_____________
1. Приступа Є.Н., Пилат В.С. Традиції української національної фізичної культури, 1991, Львів
2. Кочергина В.А. Санскритско-русский словарь, 1987, Москва
3. Kuhdoboeck O. Досанскритські ознаки української мови, протоукраїнська мова, https://s-ctapo-coll.blogspot.com
4. Ющук І.П. Словник української мови VI століття, 2017, Київ
5. Січинський В. Чужинці про Україну, 1946, Авсбург
6. Early urbanism in Europe, Bisserka Gaydarska (Ed.), Published by De Gryter, 2020
7. Ornella Semino et al., The Genetic Legacy of Paleolithic Homo sapiens sapiens in Extant Europeans: AY Chomosome Perspective, Science 290, 1155 (2000)
No comments:
Post a Comment