Боги смерті: протоморфема смрдь, протоукраїнська мова (продовження) *

O.Kuhdoboeck

Протоморфема смрд͡т(ь), була досліджена в першій частині цієї статті. Продовження дослідження проморфеми, дозволило зробити  важливе уточнення щодо слова смерть: таким, як ми його тепер знаємо, це слово виникло не в пізньому палеоліті, а значно пізніше, приблизно в кінці неоліту, оскільки звук е, в протоморфемі  смрд͡т(ь) появився  пізніше, а спочатку був  звук о, оу й вимовлялося слово, як смо͡урд͡т(ь).

Отже, протоукраїнець логічно пов'язав звуконаслідування прд(ь), яке вимовляв  бринінням на звуку р (р  - дрижача приголосна, вібрант, яка на письмі зображена однією буквою, але в звучанні вона повторюється, як ррр),   із запахом, який супроводжує газовиділення й створив протоморфему смрд͡т(ь).   

Протоморфема смрд͡т(ь) стала категорією понять, пов'язаних із різким або неприємним запахом, загалом всього того, що ми об'єднуємо в слові сморід. Запах мертвого тіла  означав, що людина мертва.   Смрд͡т(ь) - це  смерть   - застосуванням цієї протоморфеми було означення смерті людини. Це згодом, через тисячоліття, для визначення моменту смерті прислухалися до серцебиття, дзеркальцем перевіряли подих або міряли пульс  - в палеоліті, коротко мовити, для цього бракувало розуму. Рецептори  нюху в нашого предка були на порядки краще розвинуті від зони Брока.

В першій частині пізнього палеоліту, наш предок ще не міг розрізняти звуки д та т  - це була надто витончена  робота для його мозку. В тексті  вони  позначаються зліговано (дужкою зверху), бо чергування приголосних та голосних звуків  виникало з появою дієслів, множини та однини іменників та перших відмінків. Поняття  смороду та смерті  в його мозку були нероздільними. Лише тоді, коли виникла потреба ці поняття розділити, як цього вимагав накопичений досвід, який показував, що не все, що смердить - є смерть, утворилося дві протоморфеми з чергуванням д та т  - смрд(ь) та смрт(ь), та дві категорії понять  - смерті та смороду. Як наслідок, була утворена ще одна категорія понять, пов'язана з усім, що причиняє смерть та є ознакою смерті людини. Очікувати, що мало місце якесь прискорене  розділення означень - немає ґрунту, бо всі процеси словотворення відбувалося еволюційно, узгоджено з потребами щоденного життя.  

Запах смерті - протоморфема смрд͡т(ь), отримала розвиток в означенні смерті в трясовині, в болотах, якими територія  України в мезоліті була, мабуть, вкрита не менше, ніж на третину. Приблизно 11000 років тому від неї виокремилася морфема мор, яка з того часу є словом та коренем багатьох українських слів. Протоморфеми й слова не могли виникати без потреби. Тому, їх появу логічно пов'язувати зі зміною навколишнього середовища. Льодовик відступав швидше, ніж розморожувалися ґрунти й територія України в мезоліті була покрита великими площами озер та боліт.

Отруйні випари боліт та смерть, яка настає,  коли затягує в свої глибини трясовина  людину живцем,  мали сильний вплив на її психіку й  викликали в неї реакцію фізіологічної системи, як  на загрозу життю. Мор  - це смерть на болотах в трясовині.   

Поява в протоморфемі смрд͡т(ь)  букви о підтверджуєься  синтезом зі слів, які в українській мові є утворені для пояснення подій, пов'язаних зі смертю: базовим є слово мор, а не корінь мер та слово сморід, утворене від сморд͡т(ь). Морфема мор теж вимовлялася з бринінням на звуку р й виникла набагато тисяч років раніше кореня мер, який початково міг прийняти участь у створенні дієслова мерти, вмирати, тощо, а потім створив власну вітку слів. Корінь мер й дієслово мерти ймовірно виникли    6000 років тому, на 5000 років пізніше морфеми мор, яка є, що важливо, простим односкладовим  словом, натомість мер тільки коренем слів.   

Слово мор має також інше означення, як великої території непрохідних боліт. В цьому означенні слово збереглося в українській топонімиці: Морівськ, Поморяни, Моравія, Моринці, Моршин, тощо. Топонім Морівськ, як назва поселення епохи неоліту,  виник, ймовірно, ще в V тиячолітті до Хр. Ця назва відома нам з Літопису Руського (переклад В.Махновця), де зустрічається багато разів: тисячу років тому поселення з назвою Морівськ було добре відоме. Це додаткове свідчення, що морфема мор має українське походження й не є  іншомовним  запозиченням.

Ще один розвиток морфеми мор є відображений у слові мороз, міст якого початково був, як пересторога  про смерть від переохолодження.  Дієслова мерзти там мерти  - містять одинакову логіку утворення й мінімально відрізняються за своєю будовою. В українській мові часто зустрічаються схожі пари слів, які мають спільну протоморфему за походженням, але отримали різні значення (смердь-смерть, жалити-жаліти,  тощо).

В сучасній мові слово мор стало маловживаним й зараз вживається  для означення масової смерті людей або загибелі тварин. Проте, є багато слів, утворених вже, як від кореня мор, які мають зміст попередженя про загрозу смерті: морд, морда, заморити (голодом),  замордувати, зморений, тощо.

Дуже цікавим розвитком протоморфеми смрд͡т(ь), є слово море. Дослідники  так званої індоєвропейської мови звернули увагу на відсутність у ній групи слів, пов'язанних з морською тематикою. Це  сприяло виникненню гіпотези, що творці цієї мови не мали контаків з морями та жили далеко від морських побережь, десь в центральній частині Європи.

Насправді, це не так, бо вже надійно доведено, що саме Північне Причорномор'я є тією територією, в межах якої була створена мова, яка стала основою сім'ї мов, якими розмовляють зараз сотні мільйонів людей світу.

Щоб зрозуміти відсутність словника слів в протоукраїнській мові, пов'язаних з морською тематикою,  потрібно дати відповідь на питання: ”Чому протоукраїнці море порівняли зі смертю?”  З погляду української граматики, слово море є множиною від слова мор. Схожу логіку утворення множини можна побачити в слові горе, яке утворилося від протоморфеми гор (категорія понять, яка об'єднує все, що пов'язане з горінням: грань, горно, горщик, тощо). Тобто,  слово море означає багато смертей  - за означенням в слові не йдеться про загрозу смерті окремій людині  - втопитися в глибокій морській воді, а саме, про масову смерть в воді. Українська історія та світова історія  знає тільки один випадок такої події: потоп.

Геологами Колумбійського університету Вільям Раян (William Rayn) та Волтер Пітман (Walter Pitman) в 1998 році було встановлено, що потоп у Чорному морі стався приблизно 7600 років тому й тривав 300 днів.  До цього часу Чорне море було прісноводним озером, в яке впадали чотири могутніх річки: Дніпро, Бог, Дністер та Дунай, межиріччя яких та придунайська низина були багаті на рибу, молюски, раків, осетрових риб (ікра), звірину, дикі злаки, тощо й були раєм достатку для первісних мисливців, рибалок та збирачів.

Крім теорї Раяна-Пітмана, відома гіпотеза повільного заповнення соленими водами Чорного моря та інші версії, які пропонують різне датування цієї події. Згадки про потоп містять  майже всі давні епоси та біблійний текст й до цього теж потрібно уважно ставитися. Українська мова має докази, які підтверджують, що відбулося швидке заповнення моря, відоме, як потоп. Потоп в Чорному морі могло спричинити тільки цунамі, бо зміну засоленості води та зростання рівня моря, затоплення прибережних територій, тощо від льодовика, який поступово розстає протягом двох тисяч років, було б неможливо зауважити при житті однієї генерації людини, тим більше, первісного мисливця та збирача. Прорив протоки Гібралтар, який безумовно мав місце, не можна віднести до швидкого затоплення Середземного  та Чорного морів, також відсутні докази, що ця подія могла вплинути на рівень Чорного моря,  який був в час танення льодовика завжди вищим від середземноморського рівня й прісна вода витікала, а не навпаки, був приток соленої води в Чорне море. В кінці минулого століття знайдено сліди гігантської хвилі, викликаної виверженням вулкану Санторин в Середземному морі, що нарешті припинило дискусії скептиків стосовно причини загибелі мінойської цивілізації острова Криту: при дослідженні геологами стратиграфії порід на острові, виявлено тридцятиметровий шар наносних відкладів. Розрахунки показали, що висота гігантськоі хвилі могла бути приблизно 100 метрів. Катастрофа настала між 1600-1500 р.р. до Хр., але про неї нічого не було відомо ще кілька десятків років тому, крім гіпотез, які, як завжди, мали затятих опонентів.

Зовсім логічно вважати, що схоже виверження вулкану, супроводжуване гігантським цунамі, могло відбутися 5600 р. до Хр. й відоме нам з різних джерел, як потоп. Потоки середземноморської води промили достатньо глибокий канал і солена вода почала заповнювати прісноводне озеро. Хвиля цунамі пройшла придунайською низиною та досягла українського межиріччя, забравши життя первісних людей, яких катастрофа застала зненацька. Ті, що змогли врятуватися,  може місяцями не бачили сонячних променів, з неба лився, змішаний з вулканічним попелом, брудний дощ, вода постійно прибувала, гинула риба та тварини, непризвичаєні до морської води. На тогочасну логіку нашого предка, все, що відбувалося навколо нього, могло бути порівняно зі смертю від води з неба, мертвої води для всього живого в великому й щедрому колись озері. Трупи людей, звірів, здохла риба та загибла рослинність поширювали від води нестерпний запах  - запах смерті.

Протоукраїнець мав просту логіку й пов'язував разом речі, очевидні для всіх його одноплемінників. Неможливо вигадати одній людині слово й нав'язати його іншим, якщо вони не розуміють логіки словотворення. Зубрінням слів, так як ми зараз вивчаємо іноземні мови, ніхто не займався  - логіка чи ідея словотворення, як ми кажемо, витала в повітрі. Тому, слово море, як множина події, масової смерті, стало логічним розвитком, відомого раніше нашим предкам слова мор.

Спробуймо в сучасній мові замінити слово море словом смерть та  швидко  зрозуміємо, який сильний психологічний результат це матиме на нас. Наприклад: “Я люблю море й цього року поїду на море з дітьми відпочивати”. Сім чи п'ять тисяч років тому, це звучало б так: “Я люблю смерть й цього року поїду на смерть відпочивати разом з дітьми”. Приклад  пояснює, наскільки глибока психологічна травма залишилася в наших предків після потопу. Вони тисячоліттями оминали побережжя Чорного моря й не селилися там, береги були пустельні, поки їх не почали заселяти скотарі-кімерійці та згодом грецькі переселенці, які відкрили для себе зручність мореплавання.

Більша частина врятованих від потопу, зійшлися в передгір'ї Карпат, в румунському Прикарпатті. Приблизно 5500 р. до Хр., на невеликій території зібрався добрий десяток різних археологічних культур, більша  половина з них ще недавно заселяли території Південно-Східної Європи від Балкан до українського Причорномор'я, а решта були представниками місцевих археологічних культур  - це феномен співжиття різних культур, який не має аналогів.  Через  сто-двісті чи триста років, на просторі між Кукутень (Румунія) та Бернашівка (Вінницька область, Україна), виникає трипільська культура, як згодом розвинулася до рівня Трипільської цивілізації. Вони стали землеробами, які воліли за краще якнайдалі триматися від небезпечної морської води. Інша частина врятованих, між Дніпром, Дністром та Богом, займалися мисливством та збиральництвом, а згодом землеробством, але в основному, скотарством. З того часу на території України,  від спільного палеолітичного предка (підтверджено генетичними даними), утворилося дві вітки нащадків за способом життя  - скотарі та землероби, які тисячоліттями конкурували за життєвий простір, схоже на те, як це описано в біблійній історії про Каїна-скотаря та Авеля-землероба. Мову мали спільну, але розвивали свої окремі діалекти на основі скотарського та землеробського словника слів.

Відтоді, слова мор та море отримали нові значення й на всій території України були єдиними спільними словами для скотарів та землеробів, якими вони називали масову смерть тварин та людей.  

Страх перед великою водою, мабуть, в післяпотопний період досяг свого кульмінаційного значення, бо й до цього часу, був страх перед великими річками, назви яким протоукраїнець дав за участі протоморфем дн(о) та стр, які є категоріями понять, пов'язаних, відповідно, з глибиною та зі страхом: Дніст(е)р, Іст(е)р-Дунай, Дон, Дніпро.

Усвідомлення чи розуміння протоукраїнцем, що поряд з ним є всесильні та вищі сили, виникло, як фізіологічна реакція страху перед неочікуваною й незрозумілою загрозою смерті. На території України не було вулканів чи сильних землетрусів, але були болота й глибокі річки, тож наші предки бачили богів в болотах та річках, бо саме ці місця забирали життя при обставинах, які наш предок не міг пояснити в той час логічно. Наприклад,  при переслідування групою мисливців пораненого оленя, який рятується втечею на болотах, одного з них затягує трясовина, або інший приклад -  ловлячи рибу, рибалка потрапляє в яму та вир, який його затягує під воду: хтось, який теж полює, рибалить, має свої володіння та є дуже могутнім й тому може легко забрати життя, не даючи жодних шансів якось захиститися так, як це можна робити в протистоянні звіру чи іншій людині, коли є відчуття сильнішого й перемоги, а з цими силами з боліт та річок тебе чекає завжди поразка. Схоже боготворення є в давній грецькій міфології, де вищі сили протогреки бачили в морі, в підземних печерах чи на недоступних вершинах вулканів - там, де їм приходила незрозуміла смерть від вулканів, землетрусів чи шторму.

В пізньому палеоліті боги чи вищі сили викликали страх, а в неоліті ці боги вже були в уяві нашого предка такими, з якими можна домовитися чи задобрити їх жертвами. Проте, психологічна рівновага потребувала добрих богів чи вищих сил. Починаючи з палеоліту, вони виникали паралельно силам смерті, щоб зрівнуважувати смерть підтримкою життя, які ніколи не завдавали шкоди нашим предкам та не забирали їхнього життя. Це були небесні світила  Сонце, Місяць та космо-зорі.

Це пояснює, чому в українській міфології важливе місце займаи бог Стр та ймовірний бог Мор, а потім богиня Мара, яка теж пов'язана зі смертю й водами, але небесними. Бог Стр був володарем великих та зі стрімкою течією річок, які могли забирати життя людини, а бог Мор  - боліт. За логікою словотворенння бог Мор повинен був бути присутнім в уяві наших предків з часу появи боліт, тобто з мезоліту  - 11000 років тому й до потопу - 7000 років тому. За цей час вічна мерзлота зникла а значна частина території України звільнилася від боліт та озер й наш предок зайнявся землеробством та скотарством на великих відкритих просторах й  нагальна потреба в такому божестві відпала й воно поступово забулося. Натомість бог Стр (Стрибог), як повелитель потойбічного світу й вод, зберіг свою важливість в обрядах до запровадження християнства. Вшановувння Стрибога знайшло своє втілення в монетах Ольвії, на яких він зображався рогатим. (На античних зображеннях божество  смерті Молох є також рогатим).  Його ім'я було змінене на грецький лад  - Бористен, з додатком північний bορ та зміненого стр (в грецькій мові відстутня етимологія слова Бористен). Βορυσθένης — грецьке двокореневе слово, де перший корінь Βορ (бор, борей) — вказує на північ, річку з півночі, а другий корінь, який не має надійного відповідника, σθένης — може означати грецькою цілющий, вартісний, цінний, але більше вірне припущення, що це є почуте від місцевих жителів й перекручене грецькими поселенцями ім'я бога Стр.

Потоп мав сильний тривалий стресовий вплив на наших предків незалежно від того, чи вони безпосередньо були постраждалими й все бачили власними очима чи відчули це під зливами брудного дощу, вулканічного попелу та тривалої відсутності улюбленого Ра-Сонця, знаходячись десь в Прикарпатті чи в центральній частині України.

Сонце, як природне явище, тогочасна людина називала  протоморфемою ра, яка виникла від звуконаслідування однією з перших у словнику протоукраїнця, ще в пізньому палеоліті та означає категорію понять, пов'язаних з виглядом сонця та його поведінкою на небі: кругла форма, красне (червоний колір), щоранку сходить, приносить радість, тощо. Чим раніше виникала протоморфема, тим ширше коло понять вона об'єднувала, тому говорити, що слово ра  - це тільки сонце  - є не правильно, бо, насправді, тоді розумілося явище сонця та культ сонця, як бога Ра. В пізньому неоліті, коли культ сонця поступово занепадає разом із занепадом Трипільської цивілізації, протоморфема й слово ра поступово забуваються, а  місце їх в мові займає слово сонце. Проте, в українській мові залишилися десятки слів пов'язаних з його культом та утворених від протоморфеми ра.

Нове природне явище потопу, пов'язане з масовою смертю від вод й невідоме досі нашому предку, потребувало знайти відповідальну вищу силу за все незрозуміле, що відбулося. Ця сила була названа Мара або Мора, як божество, яке відповідальне за небесні води, потоп та смерть від них. Логіка утворення слова Мара поєднує три події та два, відомі на той час нашому предку, означення: морфеми мор - сметь, протоморфеми ра  - категорія понять пов'язаних з сонцем та зливи брудного дощу (смерть-сонце-дощ). Приголосна р є дрижача й подвоюється при вимові, але при написанні  - ні й тому немає потреби писати Марра. Мара - означала буквально “смерть сонця через дощ з неба, який спричинив потоп”.

Люди, які вижили, не знали про виверження вулкану й не розуміли природи цунамі, але бачили прямий зв'язок дощу та води, яким пояснювали собі все, що було пов'язане з потопом. Зміни в атмосфері, викликані виверженням вулкану, спричинили тривалі, неперервні дощі  - біблійна легенда говорить про сорок днів та ночей  - це не варто розуміти буквально. Тут мова про дуже багато, а не точну кількість днів кимось порахованих, але й цього часу було достатньо, щоб повірити в смерть сонця та відобразити це словом мара.

 

 

Саме в цей, післяпотопний час, постала постать бога-людини Рами (Рама), якщо вважати дату народження Рами 5114 рік до Хр. та дату потопу 5600 рік до Хр. досить точними. Ім'я Рама є обернене за звучанням й, мабуть, а змістом до імені Мара. Це може свідчити, що не безпідставно сучасні буддистські провідники припускають, що Рама народився на території України.

 

Рама, в сучасній українській мові, є прямокутний отвір, а в трипільців він, звісно, не мав визначеної форми, а те, що це слово пов'язане з культом Ра,   може бути свідченням про походження слова від назви отвору (вікна) в хаті трипільця, через яке потрапляв промінь сонця  - відомо з археологічних досліджень, що трипільці саме так орієнтували отвори в стінах своїх домівок та в храмах, щоб через них в певний час дня та року потрапляло сонячне проміння на жертовник. До того, як Рама став молодим трипільським жрецем, він був простим мисливцем. Він міг провадити ритуали захисту від Мари-смерті, а згодом, зібрати однодумців та вирушити до раю - до краю, де сходить та народжується щоденно Ра. Бог Рама при народженні отримав  ім'я, яке походить від назви отвору в трипільській хаті, через який проходило сонячне проміння й несло радість в трипільські оселі. В протоукраїнській мові категорія ра саме поєднувала такі поняття й, крім назв божеств Рама та Мара, причетна до утворення багатьох слів, пов'язаних з культом Ра: радість, радо, рай, край, рада, пора, краса, красне, рало, ранок, тощо. (Вплив післяпотопних подій на Трипільську культуру описаний в “Атлантидовий спадок Трипілля”).

Ім'я Рама на санскриті означає “той, хто дарує радість”. Атрибутами Рами є лук та стріли, які вказують на його образ первісного мисливця, а його ім'я, в якому протоморфема ра поставлена на початок втілює протиставлення до Мари й може свідчити про походження його імені з території України в після потопний час. Атрибутом Мари були к(х)мари, здолати які могло Ра-сонце й Рама, мабуть, став тим символом первісного мисливця, якому Ра-Сонце допомагало перемагати Мару-смерть.

Оскільки, жахливе явище, як потоп, більше не повторювалося, то психологічний вплив богині Мари на протоукраїнців поступово зменшувався. З української мови видно, що майбутні трипільці та представники Буго-Дністровської культури, які пізнали безпосередньо трагедію потопу, зберегли на тисячоліття усвідомлення присутності в їхньому життя негативного образу Мари. Проте, потреба психологічної рівноваги була негайно задоволена з впровадженням культу богині Марії. Обидва слова мара та марія потрапили до санскриту, а до нього вони могли потрапити тільки з протоукраїнської мови. Богиню Марію любили та поклонялися їй, можливо, часті знахідки фігурок жінки в оселях трипільців є тому свідчення. Вона була захисницею та протилежністю до богині Мари, яку боялися, як бояться чорта зараз хистияни, але поклонятися йому вважається неприродною потребою. Так само, ніхто не поклонявся богині Марі. Й слово богиня, яке тут не зовсім правильно вживається, вказує лише на її окремий статус вищої сили, але не, як божество. Занепад Трипільської цивілізації тривав, мабуть,  років п'ятсот через зміну клімату та екологічні проблеми, пов'язані з вирубкою лісів для потреб житла та культу вогню.  Трипільці поступово ставали скотарями, або вели змішаний спосіб господарства, розбиваючись на роди, інші, великими групами розходилися на всі сторони світу.  Відповідно до нових умов, культ поклоніння Сонцю вийшов за межі трипільських міст й на території України та за її межами утворюються десятки храмів під відкритим небом, так завних кромлехів, де знання про небесні світила втілювалися в їх побудові. Це була теж передова технологія, яку трипільські жреці могли пропонувати на вигідних для себе умовах іншим племенам за тисячі кілометрів від України.  Це було значно прибутковіше заняття від землеробства й забезпечувало високий статус в будь-якому чужому племені.  Мова культу Ра-Сонця була протоукраїнська, гімни та співи якої заледве розуміли чужі племена, але при запровадженні християнства латину та церковно-слов'янську мови теж мало хто розумів. Протоукраїнці  мали знання й збудувавши десь кромлех, ставали там  привілейованою кастою. Цей стиль будівничих, наділених священними знаннями про будову світу, зберігся до пізнього середньовіччя.

Трипільське населення було численним  - за оцінками археологів їх було  не менше півмільйона осіб. Попри сильний відтік, на території України залишилося їх, мабуть, більше половини, виходячи з оцінки того генетичного спадку палеолітичного предка, який через трипільців був переданий сучасним українцям.

Культ Ра-Сонця манив наших предків ідеєю знайти місце, де воно народжується  - рай.  Вони доходили до Індії й Китаю. Одна з таких груп, очолювана Рамою, дійшла до Ґанґу, де Мара зберегла свою роль й, через пару тисяч років, описана в буддизмі, правда, вже у чоловічому образі, як бог смерті Мара, який протистояв Будді (VI-V ст. до Хр.). Марія присутня в буддизмі, але займає там скромне місце, як втілення любові, бо найвищий статус любові посідає сам Будда. В Україні та Європі, поклоніння Марії, ще в першій половині першого тисячоліття, було повністю поглинуте християнським культом діви Марії. Грізна Мара стає солом'яним опудалом, лялькою, яку спалювали або закопували  в обрядах й  почала  відповідати за дощ для доброго врожаю, а не потоп й досі присутня в народних обрядах всіх східноєвропейських народів. Логіка наших предків є зрозуміла: оскільки Мара викликала такі сильні дощі, які спричиняли потоп, то вона буде насилати дощ на поля, коли її вмовляти обрядами та ритуалами.

Окремі роди, які пішли на північ до витоків Дніпра й далі до прибалтійських племен, принесли культ Мари та Марії, але, для тих, хто ніколи не мав пам'яті про потоп, ці культи злилися в єдиний позитивний образ Мари-Марії. В латиській міфології Мара збігається повністю з образом християнської діви Марії.

Поширення культу Мари та Марії й словника слів, пов'язаних з ними, не припинялося із занепадом Трипільської цивілізації, а, навпаки, прискорилося. Винахідливі трипільці не тільки поширили культ Ра-Сонця серед близьких сусідів скотарів, але допомогли їм одомашнити коня, що стало великим технологічним проривом, в порівнянні з їхніми повільними волами. Нова генерація протоукраїнців, сівши на візки, поширила свою мову та культуру на величезних просторах світу - від Індії до Західної Європи та Близького Сходу.

Хронологія розвитку протоморфеми смрд͡т(ь) дозволяє відслідковувати в часі, як з міграційними потоками, наведені вище слова, поширювалися на північ в Прибалтику та Скандінавію, на захід  - до європейських мов, на схід  - до санскриту чи в близькосхідні мови. Проте, потрібно враховувати археологічні дані та писемні джерела, щоб відтворювати правильну хронологію, бо мова  - це тільки передова технологія зі своїм словником слів тих, хто першим утворював слова, мав необхідність для словотворення, наприклад, одомашнював тварин, вирощував волів, одомашнював коня, винайшов візок, винайшов новий спосіб обробки землі, селекціонував злаки, дерева чи рослини, робив вишукану кераміку, досконалі кам'яні знаряддя, вмів виплавляти метали, варити пиво, тощо, а писемні пам'ятки та археологія  - це матеріальний слід, який підтверджує поширення мови. Проте, хранителем протоукраїнської та сучасної української мови завжди був і буде українець на своїй землі, а не арієць, геттит, бербер, етруск, сакс, кельт, діаспорянин, тощо. Звичайно, що знання про давні народи допомагають нам краще зрозуміти процеси та умови, в яких розвивалася протоукраїнська мова.

Той, хто покинув Україну колись й не зумів повернутися в першій генерації на свою батьківщину, стає десь на чужині новим племенем, кастою, народом, який, може зберігати віками й тисячоліттями ознаки українського етносу, з якого він походить, але тільки тоді, коли його нащадки повернуться в Україну, навіть через тисячу років, вони стануть українцями, а за межами України завжди будуть лише людьми з українським походженням.

 

______________________

*) Початок див. : Запах смерті: протоморфема смрдь, протоукраїнська мова

 ______________________

Світлини:

Фрагмент картини "Потоп", П. Мерварт, 1881, Львівська картинна галерея;

Зображення рогатого Бога Стр на монеті Ольвії, 300-260 р. до Хр.(власна збірка);

Таблиця: Протоукраїнська мова. Хронологія розвитку протоморфеми смрд͡т(ь);

Таблиця: Означення слів на час їх утворення.

 Summary:

The proto-Ukrainian language, which originated in the late Paleolithic, was significantly developed during the Trypillia civilization. Trypillia priests began to spread the cult of the Ra-Sun, building cromlechs in Ukraine and far beyond. Thanks to priests, the names of gods and deities were widespread in Europe, Asia and the Middle East: Ra, Rama, Mor, Mara, Maria, Moloch. Surprisingly, all these names and many other words come from the phonetically  imitation (onomatopoeia) prrd' and protomorphem smrd', which originated in the late Paleolithic.

 O.Kuhdoboeck

05.06.2021

ПРАВА ЗАСТЕРЕЖЕНО. Поширення повністю, або частинами за умови посилання на автора та першоджерело.

Запах смерті: протоморфема смрдь, протоукраїнська мова

[1]O. Kuhdoboeck                                      Перенесемося уявою в епоху пізнього палеоліту на території України та спробуємо локалізувати відлік часу, коли наш предок вигадав слово смерть. В цей час кроманьйонці та неандертальці жили поряд  - останні незабаром зникнуть, як вид.  Була дуже жорстока боротьба. На стоянках неандертальців та кроманьйонців знахідки людських кісток не рідкість. На них добре видно сліди використання кам'яних знарядь, якими відокремлювали м'ясо. Життя тривало заледве 25-30 років. Мало хто помирав своєю смертю  -  як ставав слабшим або отримав важкі рани на полюванні, перетворювався у обід для співплемінників чи для конкуруючого виду.

Коли неандертальці майже повністю зникли, а це трапилося на межі трьох десятків тисяч років тому, й залишалися в Європі тільки кроманьйонці, канібалізм зникає й забувається. З цього часу, наш предок усвідомлює втрату співродича та оцінює її, як соціальне явище, бо до цього часу, смерть сприймалася, як їжа. Хоча, в природі, канібалізм рідкісне явище і, безумовно, первісна людина могла спостерігати, як стадо мамонтів прощається із загиблим родичем: кілька днів вони не відходять від загиблого, намагаються його підняти, тощо. Схоже поводяться й шимпанзе  - намагаються оживити мертвого: штовхають, піднімають, приносять якусь їжу. Проте, настає момент, коли звірі розуміють, що це вже не їхній член стада, що мертвий є для них чужий. Цей момент настає з появою трупного запаху, який нейтралізує повністю попередній запах живого співродича. Відсутність знайомого запаху перестає викликати рефлекси, пов'язані з соціальним життям.  Це спостереження дає нам можливість зрозуміти, як в українській мові виникло слово смерть.

В українській сучасній етимології  за основу береться слово, яке походить із праслов'янської - *mьr̥-tь (зрозуміліше  - мерти). На жаль, це хибний підхід. Праслов'янська мова  - це кабінетна мова, аналог есперанто. Вона розвиває хибні ідеї триєдиного народу, який, зрозуміло, розмовляв  триєдиною мовою. Щоб нікого не образити та не було шовінізму (так аргументується), рамки триєдиної мови автоматично розширилися на всі слов'янські народи  в вигляді праслов'янської мови. Політичні мотиви поставлені вище наукової істини. До уваги не беруться, навіть, такі прості й очевидні речі, що мови поширювалися переселенцями, а не через торгівлю (культурний обмін) чи війни  - інших варіантів поширення мов не могло існувати в ті часи. Тобто, носій мови змінював місце життя, бо шукав кращі ресурси для життя або втікав від небезпеки.

Псл. *sъmьr̥tь, утворене з основи *mьr̥-tь, пов’язаної чергуванням голосних із *merti «умирати» і спорідненої з лит. ст. mirtis «смерть», лтс. mr̃te, дінд. mṛtiḥ, лат. mors, mortis «тс.», та компонента sъ-, який здебільшого зіставляється з дінд. su- «добрий», лат. suus «свій» (отже, мається на увазі природна смерть, «своя смерть», а не загибель, убивство і под.) [2].

Насправді, в  українській мові, навіть, особливо не треба задумуватися над етимологією слова смерть, бо слова смердь та смерть є повністю ідентичні, а чергування дзвінкої приголосної д та глухої т й їх пом'якшення  в кінці  (дь-ть) - є ознакою української мови. Таке саме чергування властиве приголосними з та с, які в українській мові у вигляді прийменника або префікса вказують на напрямок руху з середини на ззовні.

Сучасне слово смерть походить від протоморфеми смрдь, яка виникла в пізньому палеоліті. Без жодної різниці, точно так само, як в тваринному світі, поява смороду тіла, яке розкладається, протоукраїнцю говорило про остаточну й незаперечну смерть співродича. Особливо важливо було це зрозуміти для матері, яка втрачала дитину, а інстинкти її змушували мертву тримати біля себе.

Виняткове українське походження слова смерть з епохи пізнього палеоліту має бути доведено поясненням причини, чому саме такі приголосні були поєднані  протоукраїнцем, щоб виразити свої емоції, пов'язані зі смертю, а не інші. Тобто, протоморфема смрдь, повинна мати зрозуміле походження. В багатьох випадках, розгадати дуже просту логіку нашого предка, коли він вигадував протоморфему, дуже важко. Але цього разу, коли точно встановлено означення смрдь, як смердіти, виділяти неприємний запах  - спектр  пошуку сильно звужується  - потрібно шукати серед джерел неприємного запаху.

Протоморфема смрдь утворилася від звуконаслідування прррдь, звуку, який супроводжує майже завджи природну потребу людини  - газовиділення. Ми пишемо одне р, але знаємо, що це дрижача приголосна  - вібрант в українській мові. Тому, подвоєння рр чи потроєння ррр  - це відповідає основам нашої мови.

Газовиділення супроводжується запахом, сильним запахом, якщо врахувати, що наш предок вживав багато м'яса. Сформувалася проста логіка, яка пов'язувала причинно-наслідковість звуку та запаху: з прррдь утвориться смрдь. Префікс з або с, зрозуміло, не вказує на вихід душі з тіла, він вказує на  просту, зовсім не філософську, подію  - вихід запаху від мертвого тіла.

Слова пердь, смердь та смерть мають незаперечну спільну логіку утворення й підтверджують прадавність української мови. Всі три слова є відображені в “Словнику української мови VI століття”, складеному Ющуком І.П. [4] :
пердіти недок. — вл. pjerd-źeć; чес. prděti; серб. прдети;
перднути док. — вл. pjerdnyć; чес. prdnouti; слн. prdniti; серб. прднути;

смердіти недок. — вл. smjer-dźeć; чес. smrděti; слн. smrdeti; серб. смрдети; смердячий — вл. smjerdźacy; чес. smrdutý; слн. smrdeč; серб. смрдљив;
сморід ч. — вл. smjerd; чес. smrad; слн. smrad; серб. смрад; 

смертний — вл. smjertny; чес. smrtný; слн. smrten; серб. смртан;
смерть ж. — вл. smjerć; чес. smrt; слн. smrt; серб. смрт [4];

Словник підтверджує вживання  цих слів в українській мові півтори тисячі років тому. Досліджуючи українську мову, можна побачити, що в дохристиянські часи вона використовувала багато слів, які зараз вважають сорміцькими або непристойними та, що найгірше,  багато з них, не тільки вийшли з вжитку, але може й назавжди зникли з української мови. Але в них зберігалося дуже багато інформації про українську мову!

Українська мова, як творилася в палеоліті, не мала жодних застережень для свого розвитку в вигляді моралі, яка би була схожа на християнську. Тому, найперші мистецькі твори, майстри із палеолітичної стоянки Мезин (Коропський район, Чернігівська область), присвячували жінці та статевим стосунка, старанно вирізблюючи з кісток мамонта фігурки жінок та прутнів, прикрашаючи їх меандровими візерунками та  червоною охрою. На цій стоянці мисливців на мамонтів знайдений найдавніший в світі ансамбль музичних інструментів. Часом не звуконаслідування прррдь спричинилося до розвитку музикальних талантів в протоукраїнців та наштовхнуло їх на ідею виготовлення дудок з костей тварин? Бо пізніші українські слова, як дух, дути, перднути, дутка, тощо мають прямий стосунок до цього звуконаслідування. Ось, в такому культурному мистецькому середовищі й творилася українська мова. 

________________

1. Археологія української РСР,  т.1,  Наукова Думка, Київ, 1985

2. Онлайн-словники: https://goroh.pp.ua

3. Kuhdoboeck O. Досанскритські ознаки української мови. Протоукраїнська мова, 2021, https://s-ctapo-coll.blogspot.com

4. Ющук І.Ю.  Словник української мови VI століття, Київ, 2019

________________________

O.Kuhdoboeck

16.05.2021

ПРАВА ЗАСТЕРЕЖЕНО. Поширення повністю, або частинами за умови посилання на автора та першоджерело.

Нові знахідки візантійських монет часів князя Кия розповідають про Україно-Візантійські стосунки

 Зовсім недавно, в соціальних мережах випадково вдалося побачити рідкісну, як для України, візантійську монету: мідний фоліс Юстина ІІ (565-578). Для нумізматів ці монети не дуже цікаві через низьку якість їх карбування та  велику кількість їх виготовлення для потреб імперії. Але для України  кожна знахідка візантійських монет - це сенсація. Завдяки,  сповнених високими патріотичними почуттями, людям й   небайдужим до історії України, вдалося виявити ще одного ідентичного фоліса та встановити їх спільне походження зі  скарбу, в якому налічувалося не менше п'ятнадцять монет. На жаль, монети цього скарбу були розпорошені та переходили з рук у руки й місце знахідки локалізувати не вдалося, але точно відомо, що знайдені ці монети були в Україні, можливо, десь південніше міста Києва, на берегах Дніпра. Останнє є припущенням, яке основується на непрямій  інформації, яку зараз неможливо підтвердити. Кримське походження скарбу можна виключити зовсім,  враховуючи його окупацію Росією. Є надія, що згодом вдасться розкрити повністю таємницю скарбу візантійських монет, знайдених в 2021 році в Україні. *)

Науковцями встановлено, що Київ був заснований князем Києм понад 1500 років тому, але зовсім мало українців знає, що без знахідок візантійських монет було б важко визначити дату заснування Києва. Півторитисячний ювілей відзначали в 1982 році, отже, заснування Києва сталося в 482 році. Розрахунків, проведених на основі  літописних свідчень монаха-літописця Нестора, було б недостатньо, але знахідки в Києві археологами золотих монет візантійського імператора Анастасія І (498-519), який правив в Константинополі, стали їх вагомим підтвердженням. Саме ця знахідка дозволяє сміливо висовувати гіпотезу про торгові зв'язки між тогочасною Україною та Візантією, а отже й існування міста, як загальноприйнятого тогочасного середовища для торгівлі. Торгівля постає за певних умов, бо потребує складів, оптових покупців, дрібних споживачів товарів та грошей (монет різного номіналу), а головне  - потребує безпеки. Така інфраструктура можлива тільки  в межах міста. 

Прокопій Кесарійський, історик-хроніст часів імператора Юстиніана І,  записав про прибуття слов'янського князя до Константинополя на третій рік правління імператора  Юстиніана І (527-565), а це 529 або 530 рік. Наступником імператора Юстиніана І став його племінник Юстин ІІ (565-578), монети якого були були недавно знайдені.  Якщо князь Кий на той час ще був живий, то мав би мати дуже поважний вік  - приблизно сто років. Отже, знахідка монет свідчить, що зв'язки з Візантією не припинилися й після смерті князя Кия. 

З візантійських та українських літописних джерел відомо, що ймовірний  засновник Києва, жив при дворі візантійського імператора, але в якого конкретно - невідомо. Історики  вибудовують різні версії щодо імені імператора  - від Константина І Великого (можливий період 324-337),  до імператора Іраклія (610-641). Князю, за добру службу,  були даровані землі в Нижньому Подунав'ї, де він побудував місто Києвець (ймовірно, тепер один з населених пунктів на Балканах з коренем "кий" у назві). Наразі, основною версією походження князя Кия та датою заснування Києва є дослідження академіка Рибакова Б.О.

Знахідки візантійських монет могли б підтвердити або спростувати висунуті гіпотези істориками, але цих знахідок є обмаль, а ті, що є, ніяк не реєструються. За розрахунками академіка Толочка, знахідки куфічних дихремів на території України приблизно в сорок разів перевишують знахідки візантійських монет.  Особливо, великий приплив куфічних дихремів настав з розгромом князем Святославом Хазарського каганату, який, мабуть, стояв на перешкоді надійної та безпечної торгівлі Руси-України з арабським світом.

Мирні угоди між Візантією та тогочасною Україною, які укладали князь Олег та князь Святослав, включали пункти, які регламентували торгівлю з купцями, прибулими з-над Дніпра. Торгівля у Візантії, зокрема в Константинополі, була важливою потребою держави та причина, через яку так часто робилися князями походи на Константинополь. Навіть, описи отриманих князями контрибуцій від Константинополя, вражають розмірами. Здавалося,  знахідок візантійських монет могло б бути дуже багато, але їх в Україні, навпаки, знаходять зовсім мало. Дослідники називають головною причиною, обмеження "на вивіз капіталу" з імперії  - продавців товарів з України заохочували та підтримували у Візантії, якщо вони на зворотньому шляху додому купляли місцеві товари. Також, можна зробити припущення, що золоті візантійські соліди були використані для карбування власної золотої монети українськими князями. 

Незалежна візантійська грошова система була запроваджена імператором Анастасієм І (498-519 рр). (На світлині 2, фолліс Анастасія І, знайдений недавно в Україні, світлина надана Олександром Д.) Мідна монета карбувалася під загальною назвою фолліс та ділилася на п'ять номіналів від кількості нуммій та відповідно позначалася: М  - 40,  К  - 20, І - 10, Е - 5. Аналог мідних монет в грошовому оббігу тогочасної України був відсутній. Мідні монети довізантійського періоду, тобто доби Римської імперії, в центральній частині України також зустрічаються вкрай рідко. Основне поширення мідної монети - це Причорномор'я та Крим, а вище, на північ, давньогрецькі та римські мідні монети перестають курсувати. Спостереження за повідомленнями в соціальних мережах показують, що з допомогою металодетекторів знайдено десятки тисяч срібних денаріїв, які, переважно, в дуже зношеному стані. Зношеність поверхні денаріїв та інших срібних монет є гарним доказом, що основною грошовою одиницею на території України був срібний денарій та значно менше  -  срібна грецька драхма або їх місцеве наслідування, а також про те, що вони перебували в оббігу дуже довго -  до 9 століття, поки їх не витіснили аббасидські та сасанідські срібні дихреми. Про знахідки візантійської срібної монети міліарисія, який з часу правління імператора Іраклія (610-641 рр.) мав вартість 1/20 золотого соліда, зовсім нічого не відомо - не згадуються він в дослідженнях М.Ф.Котляра "Грошовий обіг на теритооії України доби феодалізму" та не зустічаються зараз в повідомленнях соціальних мереж.

 

Опис зайдених монет (див. світлина 1, надано Олегом П.): фолліс, тип 565-578 рр, Юстін ІІ  та Софія, мідь, карбований в Нікомедії, ав.: DNIVSTINVS PP AVG, Юстін зліва, Софія  - справа, сидять повернуті  обличчям на подвійному троні, обоє в німбах; Юстин тримає хрест та землю (глобус), Софія тримає сцептер; рев.: велике М, ANNO зліва, зверху хрест, рік правління G справа, знизу В та NICO. Друга монета є однакового зразка, але  є карбована в Константинополі - внизу проглядається CON (див. світлина 3, надано Олександром Д.).  На монеті,  яка є відреставрована, видно  справа букву G, яка відповідає шостому року правління Юстина ІІ  - 571 рік. Крім цих двох монет, стало відомо про інші візантійські монети, знадені цього року, але достеменно невідомо, чи вони були знайдені разом з двома, описаними вище, чи це окремі знахідки. Немає наразі відповіді й на ключове запитання, чи були вони знайдені в одному місці або, може, в межах однієї площі? Попри все, важливо, що ці монети знайдені в Україні.

 

Про що можуть розповісти недавно знайдені монети та яким важливим свідченням української історії є вони? Про події на території України в VI столітті відомо не дуже багато. Вважається, що південь України перебував під  контролем ворожих племен, а в лісостеповій зоні, активно розвивалася пеньківська та пражсько-корчаківська культури. Пеньківська культура пов'язується з антами і територіально вона простягалася від Румунії, Молдавії до нинішніх російських областей, що межують з  Харківською областю. Саме в ці роки починається заселення слов'янами Балкан. Враховуючи   не дуже надійну ситуацію для торгівлі, яка виникла через постійну присутність кочовиків на території України, віднести ці знахідки до торгових зв'язків між Україною та Візантією, заледве можна. Проте, можна розглядати їх, як військову здобич антів, які нападали на візантійські землі в Подунав'ї.

______________

*)  Примітка, яка аргументує походження монет з України.

1. Перегляд європейських аукціонів на сьогоднішній день показує  мінімальну ціну на тип монет, що зображені на світлинах 1 та 3, від 10 євро. Монети виставлені продавцями на аукціонах, мають ступінь якості "very fine" та  "extremely fine".

2. Монети, показані тут на світлинах, мають нижчу якість, яку максимально можна оцінити "very good"  - це стан, коли монету можна точно ідентифікувати. Серед українських продавців вони мають  ціну, яка нижча на порядок європейських цін. Цих монет позбуваються в Україні, а не продають. Покупці використовують пізні візантійські монети, щоб набити руку на реставрації, бо їх не жаль (жорстока реальність).

3. На світлинах 1 та 3 показано ці монети у неочищеному стані та після очистки. Монета на світлині 1 є відреставрована паном Олегом П. Монета на світлині 3 очищена паном Олександром Д. Тобто, реставрація відбувалася в Україні.

4. Зображення першої монети в неочищеному стані потрапило до українських соцмереж приблизно місяць тому. Це свідчить, що монети були знайдені цього року, 2021. За місцем операцій їх куплі-продажу, можна говорити про ймовірне місце знахідки в Центральній Україні, або ближче до півдня, у напрямку Одеської області.

5. Монети не можуть мати кримське походження, бо через окупацію Криму, з одного боку  - їх пересилка в Україну  є ризикована, а з іншого боку  -  російський ринок монет має суттєво вищі ціни, хоч не такі високі, як у Західній Європі. Зрештою, Крим є теж Україна.

Отже, якщо виключити різноманітні фантастичні варіанти, то можна впевнено стверджувати, що монети знайдені в Україні в 2021 році.

 

Українською мовою треба гордитися, а не любити її . Поширено за підтримки професора І.П.Ющука

Світлій пам'яті Івана Пилиповича Ющука, який помер сьогодні, 27.03.2021

 

  Іван Ющук

5 березня 2021

допис Ol Hudoböck у УКРАЇНСЬКА МОВА ДЛЯ... потребує затвердження.: Українською мовою треба гордитися, а не любити її

Любімо Україну, любімо її природу, любімо сім'ю, жінок й дітей, любімо українські страви й застілля! Але мову, якою ти щоденно розмовляєш, не треба любити, нею треба гордитися.

 Давність української мови стала безсумнівною для мене давно.   Ознаки  давності української мови часто лежали на поверхні, не потребували жодних глибоких досліджень, але яка це давність, якого виміру, важко було здогадатися. В українського народу зараз відсутні писемні пам'ятки, написані українською мовою. В українських етимологічних словниках майже немає  слів, які б мали українське походження  -  вони походять з іранської, німецької, турецької, угорської, осетинської, болгарської, литовської, фінської, тощо. Українська археологія ніяк не пов'язувала між собою давні культури, а подавала їх, як дискретну систему випадкових заселень України мігрантами з Азії та Європи. Майже всі головні національні гідроніми чи топоніми  теж пояснювалися всіма  мовами, але не українською.

І ось, настає час істини: генетика з математичною точністю встановлює, що праматір'ю індоєвропейських мов є Україна. А саме, не земля, не територія, бо вони не вміють розмовляти, а людина  - носій мови. Тобто, автоматично все перевертається догори ногами  - з української мови походять слова у великій родині індоєвропейських мова, а не навпаки, як досі вважалося.

Мова  - це завжди ідеологія. Жодних сумнівів, що стара ідеологія, побудована на великодержавних шовіністських засадах, не здасть свої позицій без бою. Масштаби поразки старої мовної ідеології  неможливо охопити уявою - мільйони книжок, словників, наукових праць, тощо перетворюються в гори вторинної сировини. Це Боже покарання за знищені Катериною стародруки, написані українською мовою та за фальсифікацію їх на псевдоруській.

Супротив неймовірний. Коли Петро й Катерина  перетрусили все, до найменшого листочка, написаного українською, все було віднайдено і знищено. То тепер безнадійно щось нищити: в інформаційному світі   - це блокада й контрпропаганда. Тому, мені зовсім не дивно, коли фб блокує такий текст, як "До питання походження української мови".

Гордитися українською мовою  - це націоналізм,  це  - загорза для мирного життя,  це  - приниження інших народів?  А, як тоді називається  така річ, коли слово хата  - це угро-фінське, Дніпро  - іранське, плуг  - німецьке, козак  - турецьке, русь  - фінське? Це не приниження українця?  Хіба це не "науковий" грунт для тих, хто верещить про телячу мову?

Тому, на війні, як на війні, нехай ідеологічній. Коли хтось береться захищати українську мову без диплома філолога, то не варто слухати істерику про непрофесійність, треба пригадати тих, хто пішов захищати українську землю, коли напала Росія  - хто не мав військової освіти, а був медиком, літератором, математиком, оперним співаком, тощо.

Тому, гордість за українську мову на першому місці й ми переможемо.

 

Космос - витоки походження слова знайдені в українській мові

  

Оl. Kuhdoboeck 

Сучасне слово космос запозичене з грецької, але як це слово виникло, яка його етимологія, грецька мова не може дати відповіді. 

Кожен з нас, хоч раз у житті, заглянувся на зоряне небо, всіяне безліччю  зірок. Тепер, українець має уяву, яка відповідає його сучасному рівню, й він це б порівняв  з мільйонами піщинок  на березі моря, але в нашого предка, протоукраїнця, поетичні порівняння не могли далеко відходити від того, що його щоденно оточувало - й він б сказав, що на небі зір так незлічено багато, як волосинок у шерсті його кози. Це  - як космо!

Ко  - одна з перших протоморфем протоукраїнця, яка пов'язана майже з усіма одомашненими тваринами й без якої українська мова ніколи б не стала передовою технологією в проміжку від 10000 років до 5000 років тому. Від протоморфеми ко  утворилися тисячі слів, які логічно між собою пов'язані й серед цих слів є всесвітньовідоме слово космос.

Свою назву одомашнена коза отримала від характерної ознаки, якою відрізнялася від інших тварин  - вона любить об'їдати молоді пагони кущів та дерев, а створені  пізніше такі слова, як береза, дереза, лоза, гриз(а)ти, вказують, що  ця версія має добру  логічну основу та є переконлива.  

Коза має ще одну характерну ознаку  - густу шерсть, яку наш предок теж називав словом коза, але розумів це, як волосся. Згодом відбулося розділення назви тварини й назви волосся шляхом чергування з і с. Так утворилися нові слова: коса й косма, косм, косматий й, навіть, слово повісмо. Слово косма означає шерсть, вовну, а повісмо  - конопляне або лляне клоччя.

В Україні, на Волині та Прикарпатті є топоніми з  морфемою косм (Космач, Космачка, Космачів), які потрапили в документи з ХV  століття. Космо, косма зі значенням волосся або вовна є у всіх слов'янських мовах - зокрема, у мовах народів, які вийшли з території України ще до V століття: в лужицькій, македонській, болгарській, сербо-хорватській словенській. Це є свідченням, що слово косма було утворене на території України, ще в часи одомашнення тварин.

Слово космос (kόσμος) в грецькій мові відоме з VI століття до Хр. й має значення світ, як порядок, який  є противагою хаосу, проте, як воно утворилося, наразі, відповідь вченими не знайдена. В грецькій мові відсутня  морфема кос (kόσ), або косм (kόσμ), а закінчення μος або ος, є типовим для багатьох слів грецької мови. Слова коза, коса, волосся, шерсть, вовна, косма, клоччя  (κατσίκα, πλεξούδα, μαλλιά, μαλλί, μαλλί, μαλλιά, κουρέλια)  - мають різні корені в основі. Це може свідчити, що слово косма(о) потрапило в грецьку мову ззовні, наймовірніше, що воно перейшло з протоукраїнської мови ще до потопу, який приблизно 7150 років тому затопив Чорне море й  перекрив шляхи міграції між Малою Азією та побережжям Егейського моря.

Ми мало знаємо про космогонічні  уявлення протоукраїнців  - запровадження християнства проходило в жорстоких формах  - знищувалися капища, ідоли й вся атрибутика дохристиянської віри. Це була відповідь на опір  християнізації. Те, що вціліло, було повністю знищено в XVIII - XIX століттях царями та російськими попами.  Тому, немає змісту вдаватися до домислів з приводу використання нашими предками слова косма для означення всесвіту-космосу. Але, незаперечним є те, що в Україні космогонічні культи були сильно розвинуті.  Трипільська цивілізація  залишила вагомі докази, що вірування, пов'язані із вивченням неба,  були поширенні на рівні кожної сім'ї  - так як тепер, в кожній хаті є образи святих, трипільці мали в своїх хатах культові предмети. Наступна, після Трипілля, Курганна культура, відома створенням пригоризонтальних обсерваторій (одна з них збереглася - Безводівка), які, ймовірно, використовувалися нашими предками протягом тисяч років  й до часів Русі залишалися інструментом досліджень неба. Тисячолітня історія українських вірувань, безумовно спиралася на власний термінологічний словник й слово космо(а), в значенні неба, всіяного мільйонами зірок, мало бути в ньому присутнім. Але, в XX століття його місце зайняло слово космос, з краще відомої в світі мови, ніж українська.

Гармонія української мови, як свідчення її прадавності

O. Kuhdoboeck 

Гармонія  (з грецької - узгодження) - це мистецтво досягнення виразності в музиці. В українській мові гармонія присутня завжди.  Поки дикі звірі бігали вільно на природі,  наш давній український родич  називав всіх тварин, нападу яких не боявся, ко-коу. Винятками були пес, який був одомашнений 20000-30000 років тому та  вівця (оуца) й свиня (бор), які теж були одомашнені раніше від решти тварин.  Коли настав час одомашнення корови, коня, кози, кота й курей, то треба було робити уточнення між ними, про яку саме тварину йдеться. Починаючи з 12000 років тому, в українській мові утворюються слова кот, кон(ь), коза, корова, корв, кобила, кокоть або когут.

В українській мові зовсім немає випадкових слів й, взагалі, випадковостей, які не вкладаються в спільну логіку словотворення. Кожне слово треба було вигадати прадавньому українцеві, бо в тії прадавні часи йому не було в кого вчитися мови чи запозичувати слова. Утворення слова залежало від тих вражень, які найбільше відбивалися в його мозку, як реакція  на поведінку тварини або характерну ознаку, властиву тільки їй. Словотворення, яке відбувалося понад 10000 років, дуже важко відтворити без знання тогочасних обставин. Наш предок вже вмів чергувати голосні та опускати їх, щоб утворити нове слово.  Окремі слова вдається відтворити зі стовідсотковою правдивістю, а ті, в яких з другої морфеми залишилася одна або дві букви, як, наприклад,  ко-н(ь) та ко-т, потрібно ще досліджувати, хоча версії є також.

Ось, ця тварина реве дуже голосно  - її назвуть ко-ров(а).

А ця тварина небезпечна, вона б'є дуже підступно, звідси походить  - ко-бил(а).

Пташку бойову, яка  має гаки (кігті) - назвуть ко-гоут й від нього буде слово коготь-кіготь.

Багато бельк або белькоче   - це кобель.

Тварину, яка дере, їсть лозу   -  назвуть коза.

(Загальновідомо, що в українській мові має місце чергування о та і ).

Не розгаданим наразі залишається синонім ко-тові  - маць-ко й від нього миця або мицька, проте безсумнівним є їх походження, пов'язане з одомашненням тварин нашими предками в Україні.

Не забув українець й вірного друга свого пса, якому назву дав значно раніше, тому кожен з них отримував персональне ім'я, як відзнанку для найкращого охоронця одомашнених ко:  Бурко (бурий), Сірко (сірий), Рябко (рябий).

Ще однією ознакою прадавності української мови є парність вжитої проморфеми ко для  чоловічого та жіночого родів свійських тварин,  яка в сучасних західно-європейських мовах зустрічається рідко  - там етимологія назв тварин чоловічого роду та жіночого роду зовсім відмінна. В українській мові набереться, мабуть, кілька тисяч слів, які включають протоморфему ко. На жаль, цього ніхто не зауважив досі і в етимологічних словниках нашого кота та кобилу шукають в латині, козу в турецькій мові, а сотні інших слів -  по всіх мовах світу, крім української. Наукою давно підтверджено, що одомашнення коня вперше відбулося в Україні -  залишався наш коник чи котик безіменним, поки  не виникла латина? Ні, хто першим одомашнив  - той ім'я дав й це ім'я було поширено по решті світу, а не навпаки!  

На світлині показано грушевидний посуд Петраниської культури (Україна-Молдова) Трипільської цивілізації, на якому зображено кота  - приблизно V т. д. Хр. Генетичні дослідження показують, що сучасні коти мають гени тварин, які походять з Півночі Африки, й робиться висновок, що одомашнення їх могло відбутися в часи Єгипетської цивілізації, яка щонайменше на 1000 років молодша від Трипільської цивілізації. А далі,  робляться псевдонаукові висновки, що  до України кіт потрапив, отже, не раніше часів Римської імперії, а тому його назва походить від латинського слова catus, а не від української протоморфеми ко. Насправді, якщо трохи подумати уважно, то можна було б здогадатися, що в льодовиковий період багато тварин мали кращі умови для життя й розмноження у Північній Африці, а сухий клімат та традиції муміфікації тварин, дозволили зберегти матеріал для генетичних досліджень, тоді як в Україні кислотність грунтів та вологий клімат зовсім не дають шансів знайти рештки дрібних тварин, птахів та гризунів, які необхідні для досліджень генів. Натомість,  в Україні є зображення котів з тих часів, коли ще не було Єгипетської цивілізації, а латинської мови й поготів.   
_________________

Коллаж світлин за матеріалами Археологія Української РСР, 1 том, 1985, Київ.

Гетьман - українське слово

До утворення слова гетьман причетні дві українські протоморфеми гать [*] та ман. Обидві протоморфеми добре збережені в старо англо-саксонській й нижньо германській мовах, звідки поширилися також й на центральну частину Європи. Слово ман до означення людини потрапило в переносному значенні й збереглося в українській мові тільки зі словом гетьман. Тоді, як в європейських мовах воно розширило свої означення до чоловіка або людини взагалі.

Вивчення протоморфем гать (протоморфема гать була досліджена раніше [*]) та ман розкриває означення слова гетьман  - це людина, яка веде за собою інших, ризикуючи власним життям. Йти за гетьманом, для інших людей, теж означає високий ризик втратити життя. Тобто, це також сумнів, вагання, непевність, невіра, тощо, після яких наступає вибір: ман чи обман - піддаватися ризику загибелі чи ухилитися. Саме цим шляхом слово ман отримало переносне значення, як конкретної людини, а не людини, чоловіка - взагалі. Тобто, це є термінологічне поняття в українській мові, назва людини, яка йшла першою  по гатях (проходи в болотах, боброві гаті, тощо) в заболоченій місцевості, в трясовині, в драговинні, тощо, а за нею вслід йшли решту людей.

В післяльодовиковий період значна частина північно-західної території України, була покрита болотами, про що свідчить поширення торф'яних відкладів. Потреба долати їх створило окрему категорію понять, побудованих на протоморфемі ман.

Проморфема ман  в українській мові охоплює категорію значень, пов'язаних з високими ризиками в дорозі, коли є високий шанс  загинути й не дійти до запланованої цілі, але, також, й досягнення кінцевої мети дороги, переживши складні випробування. В сучасній українській мові відсутнє слово ман, проте воно повинно було бути раніше, в післяльодовиковий період. Воно зникло разом із болотистими місцевостями, а в українській мові тільки збереглися похідні слова. Є дієслово манити, воно не є запозиченим з інших мов, бо присутнє в сербській мові. Це означає, що передача слова після V століття з української мови до сербської або навпаки, не могла відбутися. Це спільне слово було, яке залишилося в мовах після великого переселення народів.

манити недок. — чес. má-miti; слн. mamiti; серб. манити

Безумовно, з ним пов'язане слово обман  

обман ч. — серб. обмана 

обманути док. — серб. обманути 

обманювати недок. — серб. обмањивати [**]

 Такі слова, як приманка, манка, манок - відсутні в сербській мові. Схоже, що це українські слова, які утворилися після V століття.  Передача слова ман до давньої української мови з латини або габрейської виглядає малоймовірною, оскільки така передача мала б відбутися не пізніше перших  століть. Від протоморфеми ман походить кілька десятків слів в українській мові,  як навмання, манівці, манати, тощо та багато топонімів. Якщо в українській мові манівець, оманець  - це обхідний шлях, або невірний шлях, то в білоруській  мові - ману́ць це трапити куди треба; пол. manowce «манівці» (з укр.), чес. maní nemaní «навмання», maním nemaním «тс.», словац. manina «бездоріжжя». [***]

 До української військової термінології козацького періоду слово гетьман потрапило зі своїм первісним значенням, як людини, на яку впав вибір ризикувати життям, йдучи попереду інших. Ретроспективне походження слова гетьман з німецької виглядає неможливим й притягнуте до української мови штучно. Хоча всі словники одностайно подають це сдово, як німецьке, яке через польську мову запозичене з середньоверхньонімецької - houbetman, heuptman «командир, командувач» (нвн. Háuptmann «капітан») є складним словом, утвореним з houbet, heupt «голова» [***].

Німецькі слова гаупт, гоубет чи гойпт повинні були пройти дуже складний шлях трансформації, щоб потрапити до української мови або до польської мови, яка теж походить від протоукраїнської. Тому, протоморфема гать у слові гетьман є на своєму місці  та є єдиним правильним поясненням етимології слова гетьман.

 ____________

Чорно-біла частка  картини:  Василь Петрук "Гетьман Хмельницький коло Зборова"

 ___________

** Ющук І.П. Словник  української  мови  VІ  століття.  —  К.:  Київський міжнародний  університет,  2017.  —  352  с.

*** Онлайн-словники goroh.pp.ua

* https://s-ctapo-coll.blogspot.com/2021/02/blog-post_23.html?m=1