ДОВЕДЕНИЙ ВІК УКРАЇНСЬКОГО БОРЩУ - 600 РОКІВ, ПРОТОМОРФЕМА БРЩ

Доведений вік української національної страви борщу сягає шестисот років. Чи вживали українці борщ тисячу років тому й більше? Звичайно, але, за браком прямих доказів - це варто вважати наразі, як припущення з великою мірою правдоподібності. Слово борщ присутнє  в слов'янських мовах, що свідчить про початковий спільний народ, від якого, в часи великого переселення народів у першій половині тисячоліття й відбулося його поширення: верхньо-лужицька  -  baršć (борщівник); чеська  -  bršť; словенська  -  bršč (борщівник); польська - barszcz; словацька  - borsch.[*]  Тобто, збереження в мовах назви рослини, мало б свідчити, про використання її для вжитку ще в 5-6  столітті. 

Перша письмова згадка про український борщ, має дуже поважне та переконливе походження. В 1584 році  майбутній монах домініканець, подорожуючи Східною Європою,  завітав до Києва. Ім'я його Мартін Ґруневеґ (Martin Gruneweg), народився він у Данцигу (Гданськ)  в 1562 році й перш, ніж був висвячений монахом та вступив до монастиря в двадцяти шестирічному віці,  він, як підручний купця, жив у Варшаві,  Львові, Києві, Москві,  Одрині (Едріне) та Стамбулі. Після висвячення,  належав до домініканського ордену "Frater Venceslaus Gedanensis" з Данцигу, був спочатку направлений орденом, як священик, до Львова,  потім до Кракова, Бреслау (Вроцлав), Плоцька та Варшави, а в 1602 році здійснив поїздку до Риму. 

Він мав напрочуд меткий розум, був спостережливий, міг швидко виділити найцікавіше та незвичніше у відвідуваному краї, проявив неабиякий хист до малювання та залишив величезну спадщину замальовок, тих дивовиж, які він вважав цікавим та унікальним. Щоденникам мандрівника присвячено  багато наукових праць в Італії, Швеції, Німеччини, Польщі, Росії, Румунії, тощо, а в Україні його щоденник досліджували історики Ярослав Ісаєвич та Мирон Капраль.  Серед багатьох побачених у Києві дивовиж, Ґруневеґ був подивований культурою борщу, яку описав у своєму щоденнику. На березі річки, де вони мали нічліг, місцеві (русини) розповіли йому,  що тут був борщовий торг, який дав назву цій річці -  Борщагівка.  Він засумнівався  в цьому, бо для чого купляти борщ, коли його кожен місцевий готує вдома й має його, як щоденну їжу та напій. Ця мальовнича картина борщового базару, де торгують різними борщами, йому видалася непереконливою. Проте, можу таку картину собі легко уявити, бо, пригадую, як в студентські роки, на міському ринку був куток, де жінки продавали, мало не весь рік, квашені огірки  - пропозицій було під два десятки, на всі лади та смаки. Якось,  познайомився з одним добродієм, який роками займався всією сім'єю огірковим торгом. Це було добре організоване підприємство з доставкою огірків з Молдавії, заготівлею часнику та  різних додатків, потребувало підготовлених підвалів та бочок та мало бути забезпечене постійним торговим місцем на ринку. І таке схоже підприємство мав кожен з тих двох десятків продавців квашених огірків. Тогочасна торгівля борщем у Києві заледве мала відмінності  - це було підприємство схоже на огіркове. Зі слів Ґруневеґа, довідуємося, що це була страва, яку можна було їсти та пити. Отже, за консистенцією давній борщ не відрізнявся від сучасної страви. 

Витяг зі щоденника Ґруневеґа (Ярослав Ісаєвич, 1981):         "... вони ще говорять, що ця річка (Борщагівка) дістала таку назву, бо біля неї, на місці нашого нічлігу, був Борщовий торг. 

І хоч це місце було так само далеко від міста, як і тепер, воно могло називатися борщовим майданом чи торгом, незалежно від того, чи там торгували борщем...

До того ж русини рідко або швидше ніколи не купують борщу, а кожен робить його у себе вдома, бо це їхня щоденна їжа і напій".

Отже, перша пряма згадка про борщ в Україні датується 1584 роком. В ній є свідчення, що борщ був відомий й раніше, бо ним у Києві торгували  - був окремий борщовий торг та від нього походить назва річки Борщагівка.  Цей момент, записаний мандрівником від місцевих київлян, про походження географічної назви від борщу, є дуже важливий, бо він дозволяє,  за аналогією, досліджувати інші схожі географічні назви в Україні, з метою ранішого датування української страви.

Згадка про борщ є також у письмовому вигляді в рукописі "Домострой" (Домоведення), яка має московське або новгородське походження й датується 16 століттям. Відомо з десяток рукописних версій "Домострою" та більш пізніх переписів. Витяг  з "Домострою": " А біля тину, навколо всього  городу, там, де кропива росте, насіяти борщу, і з весни варити його для себе якомога частіше: такого на ринку не купиш, а тут завжди є..."  Мова тут, власне, про рослину, а не страву. В російській мові відсутнє слово буряк  - використовується слово "свєкла", яке походить з грецької мови. Борщем в Московії, як у Києві, приблизно в однаковий історичний час, не торгували на ринку. Ще одне слово, зовсім не російського походження, схоже добавлене на пару століть пізніше  - це слово тин, бо у російській  - "забор".

Перша згадка про рослину борщ (barszcz) в польських писемних джерелах появилася в 1595 році, в книзі "Гербарій польський" (Herbarz polski) ботаніка Марціна з Уржеудува, надрукованій вже  після його смерті. Згадуючи про борщ, ботанік пише, "... спокійні люди зневажливо кажуть: це, як борщ, ні користі, ні  - шкоди; зрештою, останнє є добрий припис для борщу,  тому що, ймовірно, він не шкодить, але такою розмовою вони завдають шкоди борщу, ніби він без користі для здоров'я, бо знаю, що він дуже помічний (здоров'ю)". Приблизно, в перших роках 17 століття польський автор Сиренський (Syrenius) пише про борщ, як лікарську рослину (корінь) та страву  з листків, як зупа (polewka), до якої можна додавати яйця, сметану та баранину (jagly). Варто зауважити, що тогочасний автор ніяк не пов'язує слово барщ та баранину, зрештою у польській мові це слова, які походять від різних коренів.

 Одна з найдавніших згадок про борщ походить з Румунії. На кордоні з Угорщиною й недалеко від території Сербії є сучасне містечко Борщ (Bors,), яке згадується  в документах з 1215 року під назвою Bursi (ймовірно угорське прочитання). Інших географічних назв, схожих за назвою на слово борщ, в Румунії виявити не вдалося. Географічне розташування цього міста на кордоні двох народів, сприяло утворенню двох версій етимології цього слова. Варто більш прийнятим вважати румунський варіант, оскільки це слово в Румунії та  страва борщ є широко поширені, а в угорській кухні  - ні. Страва борщ (bors,) в Румунії територіально пов'язана з Молдовою (не плутати з Молдавією), місцевістю, як межує на північному сході з Україною, хоча культура вживання борщу присутня на всій території Румунії. Румунський борщ готується зі забродженого, кислого соку (bors,ul), отриманого з пшеничних або житніх висівок та з додатком пахучих овочів і трав, як часник, петрушка, селера, любисток, кріп, вишневі гілочки, також чорний хліб, тощо.

Український борщ добре відомий також у турецькій кухні, як борщ-чорба. Ймовірно, що був поширений в Туреччині українками-полонянками в 16-17 столітті.

З наведених вище прикладів, можна побачити, як утворилося навколо України "борщове коло". Більш прадавнє походження борщу з України підтверджується не тільки етимологію слова брщ-борщ, але й широким поширенням топонімів на території України, які основані на цих базових словах, але яких  не виявлено в сусідніх з нею країнах, крім Румунії. Загалом, в Україні є біля трьох десятків сіл та містечок з коренем борщ. З основою буряк є біля десятка, найдавнішими з них є село Буряківка Заліщицького району Тернопільської області, яке згадується з 1666 року. Присілок Слобідка цього села є на карті Боплана (середина 17 століття), а на пізнішій карті фон Міга (80-ті роки 18 століття) вказано назву Слобідка при Бураковцях (Slobudka zu Burakowce). Наступні за віком села розташовані в Харківській області  - Буряківка Валківського району, перші згадки датовані 1695 роком та село Буряківка Великобурлуцького району, засноване 1750.

 Цікава й широко розповсюджена топоніміка, пов'язана зі словом борщ. Вище було згадано Борщагівку, яка є тепер районом Києва  - її датують в історичних документах з 1497 року. Зовсім поблизу, в Київській області, є село Борщів Баришівського району, яке краєзнавці датують 1300 роком  - правда, надійні підтвердження цієї дати є відсутні, натомість, відома згадка про це село в 1552 році, а також переказ, про походження назви села  - наче там була козацька стоянка, де козаки варили смачні борщі. 

Найдавніші топоніми з коренем борщ походять з Івано-Франківської,  Тернопільської, Львівської та Волинської областей. У Снятинському районі Івано-Франківської області є село Борщів, перша згадка 1453 року та село Борщівська Турка, перша згадка 1457 року. У Львівській області село Борщів Перемишлянського району - вперше згадується в 1441 році, а в Пустомитівському районі є село Борщовичі, датоване 1442 роком. Районний центр Борщів в Тернопільській області згадується в історичних документах з 1456 року. Цікава легенда про походження назви міста: при одному з татарських набігів, жінка, захищаючись, втопила татарина в казані з борщем. На території сучасного міста Борщів було давньоруське укріплення датоване 1199 роком. В Лановецькому районі є село Борщівка, яке згадується з 1430 року. На Волині, в Ковельському районі є теж село Борщівка, яке вперше згадано в документах в 1438 році.  Решта топонімів з коренем борщ на території України датуються 16, 17 та 18 століттям. Такі топоніми можна зустріти у всіх областях Правобережної України, Волині та Полісся, а  винятком є Закарпатська та Чернівецька області, де їх не виявлено.

З перелічених топонімів, до страви борщ за походженням можна зарахувати Борщагівку в Києві (1497), села Борщів Баришівського району (1552) та міста Борщів (1456), бо вони пов'язані з переказами та легендами про страву. Решту топонімів можна вважати, як такі, що можуть в однаково походити від страви борщ  або від рослини борщ (борщівник). Безумовно, що згадані в історичних документах села, вже  на час згадки були повноцінними та функціональними, бо саме це є приводом для занесення їх  різні акти та літописи. Це твердження дозволяє припустити, з високою мірою правдивості, що борщ, як страва, був широко поширений в Україні вже на межі 14 та 15 століть.

Протоморфема брщ та її утворення 

в мові протоукраїнців

 

Походження слова і протоморфеми брщ сучасному українцеві змоделювати важко, оскільки вони  утворилася не шляхом звуконаслідування, як це описано в "Протоукраїнець творив мову, наслідуючи звуки природи" [**], а через вигук, який в протоукраїнця вихоплювався чи він його виказував після невдалого контакту з борщівником  - це можна назвати звуковою реакцією на відчуття дотику.  Наприклад, якщо предмет ненароком впаде на ногу, ми свої відчуття неодмінно супроводжуємо вигуком.

 

Протоморфема брщ є категорією понять, пов'язаних з відчуттям дотику на шорстке, колюче або ворсисте. Тут мовиться не про назву рослини борщівник, бо первісна людина в дольодовиковий час ще не могла давати назви рослинам, грибам чи деревам  - ці назви розвинулися на десятки тисяч років пізніше. А йдеться саме про цей час виникнення протоморфеми брщ, оскільки борщівником ласують не тільки травоїдні тварини але й ведмеді і первісний збирач, перебуваючи у неперервному пошуку їжі, не міг цього не побачити.

 

В льодовиковий період єдиним місцем в Україні, де міг добре рости борщівник  - це був Крим, та північне Причорномор'я. Ймовірно,  були два-три види, які й нині відомі в Криму: Heracleum stevenii (syn. Heracleum liciniatum, Heracleum villosum)  - народна назва борщівник мохнатий, Heracleum ligusticifolium, Heracleum sphondylium   - борщівник  європейський та Heracleum mantegazzianumm - добре знаний, як один з небезпечних. Не кожна спроба поласувати борщівником завершувалася добре  - одні рослини викликали блювоту, а інші  - пухирі на тілі. Але головною спільною ознакою для них, варто вважати шорсткість стебла та ворсистість листя цих рослин.

Якщо емоційно вимовити брщ, то голова реагує на це легким але різким рухом. Цей рух ми можемо назвати "заперечення" або "обережно"  - це знак сигнальної мови первісної людини, до якого вона згодом підібрала набір звуків.

Емоції, були головним зособом розвитку мови, бо стимулювали розвиток зворотніх зв'язків між гормональною системою людини та корою головного мозку. [***] Не важко здогадатися, що вигук бдж описував реакцію на характерний біль, який викликав укол бджоли й наслідував бджолине гудіння. Цей  здогад підтверджується розвитком цього початкового слова в напрямку опису болю, а не, наприклад, солодкого смаку чи меду. Від протоморфеми бдж розвинулися слова бджола, жало та жаль. А жаль, навіть, отримав переносне значення й описує емоційний стан людини, який не спичинений уколом бджоли, але схожий на нього за відчуттями: через тисячі років виникають жаліти та жалити  - зовсім близькі за побудовою дієслова, але які описують різну дію.[*] Протоморфеми бдж та брщ відрізняються фізіологічними процесами, які спричинили їх утворення  - перша утворилася шляхом звуконаслідування, а друга  - шляхом реакції на дотик.

Свій емоційний стан людина передавала словом брщ. Слово прижилося в групах первісних збирачів й почало розширювати своє значення на все, що є  шорстким та ворсистим. Десь, в кінці мезоліту протоморфема отримала голосну й утворилося слово-основа бор(щ), від якого в українській мові отримали логічне продовження десятки слів, які характеризують  все, що пов'язане з шорсткістю, колючістю або є ворсисте, тобто те, що в людини викликає емоції застереження про можливе неприємне відчуття при дотику. Чому, однокореневе слово бор виникло саме тоді, а не пізніше? Бор є назвою дикого проса, яка дійшла до нас з тих часів, а його зерно стало еволюційним маркером, коли первісна людина звернула увагу на злаки й здогадалась до висіювання їх та землеробства. Цей вид проса має  дуже шорсткий та колючий колосок й коли потрапляв до рота, то ранив остюками ясна, але можна було його також перетирати в пальцях. Тоді ж виникла й протоморфема тр, згодом числівник три, а потім дієслово терти. Михайло Красуський вважав, що числівник три отримав назву від середнього пальця руки, який треться об інші. [****] Проте,  його версія виглядає надто винахідливою, як на тогочасний розум нашого предка. Ймовірна версія, що середнім пальцем, щоб добути зерно, терли колосок, який притискався великим пальцем. Археологи, вивчаючи насічки на дрібних костях, які ймовірно використовувалися при лічбі, вважають, що перші числа могли виникнути на межі 30000 років тому. Це пояснює, чому три та числа першого десятка є схожими для всіх європейських  мов, включно з каталонською мовою:  лічба виникла ще до того, як льодовик розвів групи первісних людей по трьох природних нішах: на південь України, Балкани таз а Піренеї. Те саме трапилося з протомофемою оу, яка стала спільною для європейських мов і є основою слова овечка-вівця (оуця-оувн). Спочатку наш предок вчився лічити з допомогою дрібних костей або зубів звірів, роблячи, для зручності насічки на них. Згодом він здогадався  силити їх на жилку й носити на руці або на шиї. Маючи силянку з якоїсь кількості кісточок, можна було їх довільно ділити. Наприклад, відокремивши від решти чотири кісточки, можна було їх далі ділити різними комбінаціями 1-1-2, 1-3, 2-2 й порівнювати зі схожими прикладами, які були навколо. Звичайно, наручні та нашийні намиста первісної людини ми  сприймаємо, як прикраси, але вони для наших предків мали зовсім інше призначення.

Зерно бор є дрібненьке і тверде й добування його з колоска нагадувало здобування борщівника  - смачної, але не завжди легкодоступної їжі.  Відокремлення основи бор від протоморфеми брщ,  відкрило шлях до словотворення зі спільною ознакою колючості, шосткості та ворсистості на дотик.

 

Бор  - це також назва соснового лісу, хвойної зарості, яка виникла через колючі голки хвої. Від бор походить назва тварини борсук зі своєю шорсткою шерстю, слова - борть, борць (збирач податків), борня, бороть-ба (боротися), боркати, тощо. Натомість, протоморфема брщ, отримавши голосу букву о, дало назву рослині, зовсім ймовірно, що відомий нам борщівник, став називатися борщ й на цьому словотворення завершилося. Як назва рослини, це слово не мало дальшого розвитку. Проте, слово борщ отримало розвиток у позначенні страв схожих за смаком. Виникло переносне значення слова  - від назви рослини, до назви смакового відчуття й до назви страв зі схожим смаком. Борщ наші предки вживали в їжу в свіжому вигляді, як й безліч інших рослин, корінців, горіхів, ягід, тощо. Великим еволюційним кроком став перший горщик. Згідно археологічних даних, культура горщика на території України масово розвинулась в кінці мезоліту та на початку неоліту  - 8000-7000 років тому.  Борщ, який ми зараз готуємо на воді, виник на кілька тисяч років пізніше. В перших горщиках наші предки розм'якшували зерна злаків та гороху, потім виникли найпростіші жорна та з борошна почали варити страву. От, щоб покращити смак цього рідкого хліба й виник задум додавати різні рослини. Це була проста страва предків, весняна їжа, готувалася, коли появлялися молоді пагони рослин, багаті на вітаміни та мінерали. Це не було щось надзвичайне - кожен міг назбирати листя борщівника, квасу, кропиви, тощо та приготувати її, доповнюючи будь-якими складниками.

Українська мова настільки логічно збудована, що ми неминуче натрапляємо на інші цікаві протоморфеми  - цього разу це протоморфеми хлб та гр (грн). Протоморфема гр є категорією понять всього, що має стосунок до вогню, а головний зміст відповідав слову грань. З появою всередині приголосних голосної о, оу або а, утворилася основа для багатьох слів, зокрема гор, горщик, горіти, жар (від жар, мабуть, походить назва борошняної страви, що й румунський борщ  - польськмй жур), горе, гарь, горно, горнило, тощо.

Саме в цей експериментальний період приготування їжі з борошна на вогні, випадково виник перший хліб, коли проливпли на грань розварене борошно  - хлєб-хляп-хлюп або коли луснув гощик й весь вміст його пролився на грань  - трапилося горе. Протоморфема хлб, відноситься до звуконаслідувальних й стала словом-основою для українського хліба та дуже великої кількості логічно зв'язаних слів: хлюпати, вихлюпнути, хлебтати, хляпати, тощо.

Є версії походження слова борщ від протоморфеми бар, але це перекручення  -  неправомірна заміна голосної о на а, яка приводить до хибних  лінгвістичних побудов. У слов'ян  переважає буква о в цьому слові, але не а. Слова з коренем бар  - не мають стосунку до слова борщ. Бар  - означає заглиблення, яке може бути наповене водою, лісовим сміттям, листям, заболочену ямку, виїмку, там де звірі та люди йшли пити, а звірі вилежуватися чи вивалюватися у болоті. Барліг  - тут все ясно, без коментарів. Барвінок, який полюбляє такі місцинки біля води й обвиває такі маленькі озерця.

Слово буряк, морфема бур, до етимології слова борщ не має стосунку, бо це назва бурої фарби, кольору, від якого й пішла назва буряка. 

 

Отже, слово й страва борщ походять від протоморфеми брщ і означає рослину,  яка ще в дольодовиковий період вживалася в їжу первісними мисливцями та збирачами на території України.  Від назви рослини брщ-борщ, виникла й одноіменна страва. У румун збереглася страва борщ у первісному вигляді  - тепер це  переброджене, закисле житнє борошно, яке запарюється кип'ятком  - має густину сметани та кислий смак. Схожа,  кисла й сметанкової консистенції  страва є  в поляків  - ця страва називається жур.

Українці, талановитий народ, який створив багатовітамінізовану страву з борщівника, дикої цибулі й часнику, різних коренів, зерна, дикого гороху (нуту) й інших бобових, грибів, тощо,  додаючи, в перебігу еволюції  нові складники, як буряк, капусту й картоплю, тощо. В часи Русі буряк був відомий. Вважається, що Ірак є батьківщиною буряка й потрапив до Європи торговими шляхами з арабського світу.

 

Тепер в Україні є сотні рецептів борщу, загалом, страви з кислинкою. Борщівник був витіснений буряком, який від кислого середовища досконало зберігає яскравий бурий красний колір. Вітамін С, якого багато в листках борщівника та інших квасних рослинах, є закріплювачем  кольору в страві. Вона стала не тільки смачною, поживною, але й неповторно красивою.

Вживання борщу нашими предками запобігало дитячій смертності та сприяло швидкому розмноженню протоукраїнців на території України. Це змушувало їх шукати нові місця для розселення на схід та захід від України. Борщ має всі важливі вітаміни та мінеральні речовини, необхідні для розвитку дитини та захисту її від інфекцій. Вітамінний борщ сприяв пропорційному розвитку тіла, нормальному функціонуванню внутрішніх органів, а отже, генетично закріплювалася краса українських жінок та чоловіків та передавалася в наступні покоління. Український розум, естетика, культура, традиції  - це все потребувало здорової вітамінізованої їжі. Інші народи, якщо підтримували недостатньо вітамінізовану культуру їжі, мали проблеми, щоб зберегтися в історії, тому й зникли з історії "як обри",  безслідно чи були асимільовані предками, якщо потрпапляли на українську землю.

 

_________

 

*    Ющук І.П., "Словник української мови VI століття", 2017

**   Протоукраїнець творив мову, наслідуючи звуки природи, (тут, s-ctapo-coll.blogspot.com)

*** Досанскритські ознаки української мови, протоукраїнська мова, (тут, s-ctapo-coll.blogspot )

**** Красуський Михайло, "Древность малоросийского язика", 1879

 __________

ПРАВА ЗАСТЕРЕЖЕНО. Поширення повністю, або частинами за умови посилання на автора та першоджерело.

Українець, як жертва рудименту фізіологічної системи

Українець, як жертва рудименту фізіологічної системи

Україна та її народ перетворені на пацієнта, над яким проводиться експеримент за експериментом, спираючись на найсучасніші знання з галузі генетичної психології. Якщо чесно, то ця тема в Україні поза дискусією, наче її не існує.  Я натрапив тільки на одну аналогічну думку  - її висловила пані Оксана Забужко десь весною 2019 року, перед виборами - дуже розумна жінка, яка бачить те, в що інші ніколи не ймуть віри. Якщо, по-простому, на пальцях, пояснювати, то чим вищий стрес,  тим сильніше фізіологічна система людини потребує його компенсації. Якщо не компенсувати стрес задоволенням, то  людина сходить з розуму, бо це єдиний спосіб зберегти життя, вимкнути свідомість, щоб вона не могла далі реагувати на джерела стресу. На це запрограмована людина  - така програма порятунку від стресу закладена в генетичному коді. 

Оскільки явище стресу та його пригнічення є невід'ємною складовою еволюції живої природи, то ми можемо багато зрозуміти, вивчаючи тваринний світ та первісну людину, від яких людина модерна успадкувала всі генетичні механізми. Первісна людина була не тільки мисливцем, але й об'єктом полювання хижих тварин та спів-родичів. Стрес  - це переведення фізіологічної системи в режим порятунку життя, коли в мілісекунди мозок приймає рішення про втечу чи оборону й це супроводжується викидом гормонів, які миттєво транспортуються до мускульної системи та органів чуття. Коли небезпека минає, фізіологічна система виводить з організму хімічні речовини, які були вироблені, для мобілізації захисної системи. Нормально  - це сон, або відчуття безпеки. Але дуже швидко, первісна людина навчилася прискорювати процес виведення з організму речовин, пов'язаних зі стресом, стимулюючи викид у кров гормонів та нейромедіаторів, пов'язаних із задоволенням: наркотичні рослини, секс, жирна їжа. Для людини модерної ця вся система стрес-задоволення перетворилася в рудимент, але нікуди не зникла.

 При нормальному житті, окремі побутові стреси зовсім не зачіпають громади чи всього суспільства. Люди живуть щасливо: радіють праці, результатам праці, дітям, природі, тваринам, друзям, співають пісень, розвивають мистецтва. Найбільші суспільні стреси раніше викликали війни, голод, епідемії та стихійні лиха. В цей час фізіологія людини спрямована тільки на порятунок життя  - не розвивається культура, мистецтва, тощо  - людина перестає думати про все інше, крім порятунку життя. Для мобілізації сил, їй доводиться розвивати ненависть, лють, тощо, адже ворог чи джерело, яке загрожує її життю, повинно бути вбитим або знешкодженим, аж тоді вона буде себе почувати у безпеці. Все це закладено в генах кожної людини, хоча може проявлятися з дуже різним рівнем інтенсивності.

Ясно, що етнос-народ, зокрема український, який не має власної еліти, а над ним стоїть колабораціоністська еліта колишньої тоталітарної системи, може стати жертвою зовнішніх  ворожих сил, які задалися метою цей етнос знищити, або, принаймні, роздробити, зумисне створюючи генератори стресу.

Злидні, хвороби, війна, сексуальна незадоволеність, постійна присутність кримінального елементу - це основні сучасні генератори стресу на рівні всього народу. Тобто, це дія, яка спрямована на мільйони людей, а не на окремого громадянина. Зведення українців до рівня найбідніших у Європі, неможливість повноцінного розвитку сім'ї, недопущення медичної реформи, неперервна війна й загроза нападу, беззахисність перед кримінальними та владою,  тощо  - це  свідома дія на збереження дуже критично високого рівня стресу в українському етносі та у всьому українському народові загалом.

На всі загрози, українець реагує однаково, як й первісна  людина: якщо може втекти, то втечею, тобто, еміграцією (завбачливо продумана безвізова міграція цьому сприяє), якщо втекти не виходить, то він буде захищатися дуже агресивно, або впаде в депресію, яку  усуватиме багатою на жири їжею, алкоголем, наркотичними речовинами, азартними іграми, тощо. Це природні фізіологічні процеси спрямовані на порятунок життя.  Але життя,  далекого до повноцінного, яке наповнене  здоровим глуздом та простою логікою.

На жаль, ворог є видимий й не видимий і здолати його, протиставивши йому нашу агресію, не вийде. Шлях до порятунку в самоорганізації, коли захист від генераторів стресу можна сформувати тільки колективно , на рівні різних громад, товариств, громадських об'єднань. Також, шукати винуватих - це безнадійно й нічого не дасть, крім втрати часу, бо відсутність національної еліти, яка би проймалася долею народу, завжди займе якась банда, ворог чи агресор  - як кажуть в народі, святе місце порожнім не буває.

Риса, якої бракує сучасним українцям

Риса, якої бракує сучасним українцям

Українці є найбідніший народ в Європі  - бідніший, ніж молдовани, грузини, албанці... Українці найнещасніший народ у світі - згідно щорічних звітів ООН в 2018 році ми займали 138 місце. Навіть, наш  агресор-сусід й той удвічі щасливіший - посідає 59 місце. Наша приповідка каже: не родись багатим та вродливим, а родись  - щасливим. А тут, ні багатства ні щастя  - все забрано. В демократичному суспільстві обирають владу, яка повинна народ робити заможнім та щасливим. Натомість,  на українську владу не варто надіятися, бо за тридцять років Незалежності, від обраної демократично влади, більше шкоди, ніж користі. Але владу обирає народ. Коло замкнулося. Отже, що є первинне  - народ чи влада?  Кілька років пропагую роль української еліти, яка має розірвати це зачароване коло. Та з того нічого не виходить, не тому, що думка про роль еліти для суспільства поза сприйняттям, а тому, що цієї еліти заледве назбирається більше, ніж пальців на руках.  Звідси, український народ не має еліти, яка б могла розірвати замкнуте коло, коли нетямущий, малоосвічений народ, обирає таку ж владу - дурну та неосвічену владу. Наперед застерігаю: немає жодних винятків серед обраних. Коли  б ці винятки були, то  мали  б при владі прогрес, а там є постійний регрес. Тобто, кожна наступна влада є гіршою від попередньої, якщо судити за концептуальними базовими ознаками  - заможність та щастя.   

Отже,  треба знайти причину, чому українці не здатні обрати владу, яка би вела свій народ до заможності та щастя.  В першу чергу  - це питання вибору. Людина все життя вибирає - обираємо професію, працю, кохану людину, обираємо речі побуту, їжу до смаку, зрештою, обираємо демократичним шляхом владу. В кожному випадку,  українець користується знаннями, або як зараз кажуть  - критичним мисленням. Критичне мислення  - це досвід. Але  не тільки  індивідуальний досвід, а й колективний досвід. Більше навіть, колективний досвід грає головну роль і має вирішальний вплив на формування індивідуального досвіду. Не обов'язково їсти всі підряд гриби, щоб переконатися, які з них їстивні, або відвідати всіх стоматологів, чи кравців, щоб  переконатися в їхній кваліфікації - для цього є колективний досвід. На колективному досвіді формується критичне мислення й створюється система непохитних цінностей, які практично змінити неможливо.  Ну, хто буде їсти отруйного гриба або обирати до влади коміка? Відповідь лише одна: тільки той, хто не має жодного поняття про гриби й про владу. Тобто, український народ не має жодного поняття про владу, не  має жодних елементарних знань про владу,  не знає нічого про фізіологію влади, тощо.  Ця система цінностей в українського народу відсутня повністю - навіть, не витребувана, нікому не потрібні ці знання. Чому? На це є дві причини.
По-першу,  в попередній тоталітарній системі влада призначалася й жодного вибору не було, щоб сформувався колективний досвід, а якщо й сформувався, то тільки у вигляді начальника з наганом, який “справедливо” керує народом. Нам дещо повезло, що начальник з наганом був русский й колективний досвід українців поділений на таких, які би хотіли мати нашого власного начальника з наганом (сильна рука), або  - немає різниці кого, лише б не мав нагану. В Росії чи в Білорусі ситуація значно гірша  - поділ там відсутній.
По-вдруге,   в Україні є потужні ворожі  сили, які тримають під повним контролем всі інформаційні потоки, щоб не допустити формування в українців необхідного колективного досвіду в сфері правильного вибору влади. Ці ворожі сили не є винятково російськими, але Росія є головним працедавцем та спонсором й навколо її цілей згуртовано безліч неукраїнської дрібноти, для якої українці є як капуста, яка приречена бути посіченою й спожитою.

У цій складній ситуації,  коли відсутня еліта, український народ може врятувати тільки необхідна риса характеру. Ворог, який контролює весь український інформаційний простір, це знає. Отже, цю рису українському народові потрібно формувати в умовах інформаційної війни.

Цією національною рисою є прагнення народу  до колективного успіху. Нею наділені всі успішні народи, які змогли збудувати величні нації. Ми звикли захоплюватися цими націями та народами, але не знаємо правильної відповіді, крім - треба робити, як вони. Тому,  намагаємося їх копіювати формально й механічно перенести їх успіх у наше життя. А це дає дуже повільний процес, у якому український народ є приречений на вічне відставання від успішних.

Без прагнення народу до колективного успіху, ніколи б не відбувалися після війни зруйновані Німеччина, Японія та Південна Корея.  Ця риса прагнення до колективного успіху  мала б перебувати на рівні народних традицій. Український народ був наділений здавна цією рисою, але останнє століття вона була брутально викорінена Голодомором та війнами. Відродити цю рису не важко, якщо буде усвідомлено якоюсь частиною етносу, що це єдиний порятунок народу й нації від балансування між їх життям та знищенням. Це відродження може відбуватися тільки в умовах інформаційної війни. Але починати потрібно! Ворожа ідеологія, яка зараз насильно прищеплена українському народові  - це протилежна ідеологія індивідуального успіху. Рису індивідуального успіху настільки вже глибоко закріпили у свідомості, що розмови про колективний успіх відсутні повністю. Натомість, перше місце в свідомості займає крутий, новий  - арсенії в лабутенах, юльки у віттонах, особа з дорогими автами, годинниками, мільйонери, мільярдери, без різниці хто, лише щоб був успішний. Зокрема, успішні особи зі спорту, з розважальної індустрії чи  популярної музики. Українське суспільство перестало слухати й бачити щось інше, що не підтверджене індивідуальним успіхом скороспілого крутого з грошима. Повна відсутність критичного мислення, приводить до абсурдних рішень, коли відсутня реакція на подвійну судимість, статки олігарха, нажиті не законно чи арттста кабаре, який зі спущеними штанамикабаре вчора  розважав публіку, а сьогодні обраний президентом. Український народ обирає тільки за єдиним критерієм  - індивідуальний успіх. Кожен за межами України це бачить, але український народ цього не бачить, бо він сам за себе й не має суспільної платформи, де б хтось один, у вузькому колі товаришів, спокійно сказав: “А, король  - голий!”

Хіба не зрозуміло, що колективне може формуватися тільки у колективах? В Німеччині,  наприклад, це є рівень громадських організацій та товариств. Традиційно, кожен німець є активним членом двох-трьох громадських об'єднань  протягом всього життя.  В Польщі, таку роль перейняла католицька церква  - вона є тим осередком, де формується риса характеру - колективний успіх поляків.

Оскільки,  в Україні ще далеко до єдиної церкви, в якій би могли бути сформовані традиції колективного успіху, залишається єдиний варіант, який треба реалізовувати  - це створення різноманітних   тематичних громадських об'єднань  та товариств, які мали би поступово формувати рису колективного успіху українського народу.

Варто зауважити, що Галичина розвинула цю рису колективного успіху в першій половині двадцятого століття  й досі ментально зберігає її рештки. Основою була активна громадська участь в кооперативному русі, в Маслосоюзі, в  десятках спортивних, юнацьких, жіночих, релігійних, просвітних, театральних   та професійних організаціях та товариствах. На жаль, про це ніхто нині не говорить, ніхто не оцінює важливість та роль їх у створенні Незалежної України.

Чи здатні соціальні мережі замінити систему громадських організацій та товариств й розвивати на віртуальному рівні риси колективного успіху? Ні! Власний досвід показує, що це не реально. Співпереживання є формальними. Соціальні мережі мають комерційну мету, не носять національних рис, а головне  - це відсутність живої людини, діалогу та морального обов'язку перед товариством. В колі товаришів ніколи не трапиться такого, що думка одного з них не буде повністю уважно вислухана й спільно не обговорена.

Потрібно щось робити, всім, хто хоче собі добра, бо індивідуальний успіх без колективного успіху  - є виняток. Досягти індивідуального успіху в житті дуже важко без підтрики товариства вірних друзів та однодумців, а там, де є дружнє товариство, завжди буде розвиватися важлива риса національного характеру  - колективний успіх.

Що спільного між українцями та франками? До питання походження українців та України

Що спільного між українцями та франками? До питання походження українців та України.

Ні, ми не з одного племені. Навіть, більше, колись були ворожими племенами:  наші предки зігнали франків з їх земель у теперішній північній Баварії, а вони тоді підкорили розпорошені Римом кельтські племена та поселилися на території Франції. 

Мене зацікавила можлива аналогія, яка є, безумовно, спільною для всіх сучасних націй, переходу до самоназви території  - від назви племені до назви землі та народу.  Немає жодних сенсацій, коли йдеться про еволюцію суспільних відноси, оскільки це природній процес, який зобов'язаний відбутися всюди, де є жива матерія.

Потреба узагальненої назви для народу та території, на якій цей народ проживав,  виникає в період формування централізованої влади - влади королівської.  Королівська влада приходить на заміну племінної князівської влади. Попередня епоха  була побудована на   основі племені чи кількох племен, підпорядкованих князю. Римська імперія на тисячу років випередила час та стала зразком наслідування для всієї Європи в розбудові ефективної системи централізованої влади.

Франки вторглися на територію теперішньої Франції в 406 році. Але  назва Франція почала використовуватися тільки  з ХІ століття. Весь цей період відбувалися жорстокі міжусобні війни за право сформувати владу  за принципом Римської імперії. Німці нарікають жартома, що французи все забрали, а залишили їм тільки назву. Місцевість Франкен  - це невеличкий клаптик території в Баварії й вийти звідти в чотирьохсотих роках могло хіба декілька тисяч франків.

Боротьба за централізовану князівську владу на території України проходила з не меншою жорстокістю й, навіть, привела до утворення централізованої князівської влади, але всьому поклала край навала монголів. Настав занепад, період намісників та слабкої князівської влади, що зрештою було використано польським королівством для  загарбання наших земель.  Каролінгам було зовсім байдуже франкське походження  - їх цікавило римське походження, бо це було дуже престижно. Те саме відбувалося й в Україні  -   літописець Нестор, який представляв точку зору централізованої князівської влади, не проявляв цікавості до автохтонних племен, оскільки еволюційно  вони перебували ще далеко до централізованої системи влади. Його концепція (вважаймо, що й князів) полягала у  варяжському походженні князівської влади та заснованої нею  Руської державності. Хоронім Україна однозначно  мав бути відомим, коли писався Літопис Київський Іпатіївський список, бо пару разів там згадується,  але оскільки був пов'язаний з місцевими підлеглими племенами, то зацікавленості його владивпровадити  не було, бо це б заперечувало спадковість влади Рюриковичів.

Велесова книга згадує плем'я укрів. Й справді  - це не міфічне плем'я, а реальне. Німецькі археологи прив'язують походження укранів з 6-7 століттям, як слов'янських переселенців зі сходу. Встановити прив'язку до сучасної України можна тільки ідентифікацією аналогічної культури. Якщо археологічні культури  на території Уккермарку та десь на території України є схожі, то  це може стати вагомим доказом, де сформувалася самоназва Україна, яка в ХІІ та ХІІІ століттях поширилася на всій території у вигляді слова додатку до інших хоронімів. На жаль, навала монголів на пару сотень  років знищила  систему налагоджених зв'язків та зупинила міжплемінні інтеграційні процеси. Коли б невелике плем'я франків не залишило після себе топонімів у Баварії, то схоже, французи б мали теж клопіт з тим, звідки походить назва їхньої країни Франція. 

Після розпаду князівсько-племінної системи на території України, як бачимо, першими зіткнулися з проблемою назви території та народу тогочасні картографи. Це були французькі картографи й вони додали  це нове-забуте  слово на карту   - Україна. Це слово позначало значно більшу територію, ніж попередні Волинь, Скіфія, тощо. Безумовно, самоназва Україна потрапило до картографів від місцевого населення, а на прикінці 16 століття ймовірно було запозичене  з тих же карт польською королівською канцелярією, або взято прямо, як це зробили раніше картографи.

Єдиним писемним джерелом про плем'я укрів на території України  є Велесова книга. Питання про плем'я укранів на території Східної Німеччини повністю доведене й не викликає жодних дискусій. Що таке є Велесова книга, зокрема, й на мою думку. Різноманітність стилів та відсутність хронологічного порядку на перший погляд є дивною. Але, якщо розглядати її, як спільний твір багатьох племен, які проживали на території України, то все стає на свої місця. За ідеологічною конструкцією  - це є збірник патріотичних гімнів, які поширювалися між громадами, де громади додавали власні гімни з власною історією племені. Виконувалися вони в спільних молитвах на честь богів. Потреба такого патріотичного та пафосного змісту була викликана приходом на ці землі в ІХ столітті з півночі нових правителів, щоб якось згуртувати автохтонні племена на спільну боротьбу проти них. Варяги заледве були геть чужими для місцевих за походженням та мовою. За всіма ознаками  - це були північні слов'яни. Безумовно, були також загони й  й норвезького походження. Навіть, могли серед них бути й вихідці з Уккерланд. 

Наразі  - це все тільки одна з гіпотез. В ній не розглядається етимологія слова Україна  - це є зовсім інше питання. Дослідники хороніму Україна не йдуть у пошуку відповідей далі за етимологію слова. Вважаю, що буде правильно, якщо розділити етимологію слова Україна та його запровадженя в мову, як позначення всього народу й територій та розглядати окремо. Не бачу в цих процесах нічого спільного. Бо етимологія розвивалася за своїми законами, а перехід слова в  самоназву народу та території  - мав зовсім інші закони. Ми не знайдемо ніде на князівському документі  часів Русі слова Україна, також  французи не знайдуть слова Франція на документах Карла Великого. Найменше хотілося б, щоб навколо слова Україна робилися сенсації, наголошуючи, що нас так поляки чи французи назвали  - ось, бачите, є  документ й печатка та написано Україна, бо це буде повне нехтування історичної причинно-наслідковості.

До питання автентичності Велесової книги

До питання автентичності Велесової книги

Ну, хто би ще щось говорив! Коли, такі світила, як Борис Яценко та Богдан Сушинський ламали списи проти пітерської  та московської професури, якій поспішали на поміч ЗІК та Вахтанг Кікобідзе, перепрошую - Вахтанг Кіпіані, але не той, що футболіст, а той, що є унівесальним українським істориком "на всє случаї жізні". Як наслідок, навіть пан Юрій Винничук пройшовся гострим пером по 'фальсифікату" (заздрить).
        Оскільки, генетики довели, що наші предки - давні українці, створили мову та успішно її поширили на всі сторони світу, виникло в мене запитання: "А, як це так  - носій мови є, а як він говорив, ніхто не знає!"
          Головна проблема  - це відсутність писемних документів написаних давньою українською мовою в дохристиянський час. Всі досі відомі документи написані церковно-слов'янською мовою, яка є синтетичною мовою слов'янського середньовіччя й  синтезувалася з моравського та старо-болгарського діалектів. Тобто, церковно-слов'янська мова для українців майже була такою, як латина для поляків. Все, що до нас дійшло  - це кілька десятків слів з Остромирового Євангелія та з графіті на стінах Софіївського собору, які наче вчора взяті з сучасної української мови.
          Суть критики Велесової книги в тому, що вона має багато "проколів", бо так не "говорілі"  - та чи інша фонетика та морфологія не могла бути в дохристиянський час, а тільки  в 18 чи 19 столітті, або, взагалі, ніколи. Дякуючи дяку Григорію, який переписував із старо-болгаського оригіналу євангеліє для Остромира та мимоволі включав слова з рідної мови, ми знаємо, що його всі описки звучать сучасною українською.
            Академік Богдан Сушинський вважає, що дощечки переписувалися значно пізніше й тому були внесені сучасні помилки. Це, ясно, що така версія єдиний надійний шлях якось протистояти московській навалі та дурням, щоб відстояти автентичність Велесової книги. Моя думка, що переписувачі, якщо були, то ще в дохристиянські часи. Але довести це не легко  - потрібно створити повний словник слів Велесової книги та дослідити їх етимологію.

         Інша версія, яку підтримую  - це спільний твір предків. Різноманітність стилів та відсутність хронологічного порядку на перший погляд є дивною. Але, якщо розглядати її, як спільний твір багатьох племен, які проживали на території України, то все стає на свої місця. За ідеологічною конструкцією  - це є збірник патріотичних гімнів, які поширювалися між общинами, де общини добавляли власні гімни з власною історією племені. Виконувалися вони в спільних молитвах на честь богів. Потреба такого патіотичного та пафосного змісту була викликана заходом на ці землі в ІХ столітті з півночі нових правителів, щоб якось згуртувати автохтонні племена на спільну боротьбу проти варягів. Варяги заледве були геть чужими для місцевих за походженням та мовою. За всіма ознаками  - це були північні слов'яни. Безумовно, були також загони й  й норвежського походження. Навіть, могли серед них бути й вихідці з Уккерланд.  Ходили ж вони гуртом й на Рим. Але ця компанія варягів місцевим, нашим предкам, була не зовсім до вподоби.
       Варто зауважити, що першовідкривач Велесової книги, пан Миролюбов, був російським патріотом, якийсь час воював у Денікіна, писав різні літературні твори російською  - російський емігрант. Навіть, заперечуючи оригінальність документу, пітерські науковці стверджують про високий рівень у фальсифікатора знань старослов'янських мов. Пан Миролюбов їх не мав та не мав де їх здобути, бо він був хіміком, навіть головним інженером на фабриці з виробництва гліцерину в Бельгії.  Варіант підробки Книги кимось у 19 столітті  - теж є дивним, бо затрати праці на такий твір мали би коштувати чималі гроші й обов'язково мав би мати місце пошук покупця. Але про це нічого не відомо, жодного сліду.
         Жодного сліду не залишилося й від дощечок. Наймовірніша версія, що вони були вилучені гестапо й зараз десь лежать у таємних німецьких державних архівах, допуск до яких закон офіційно забороняє.
      Дуже хотілося, щоб добре ім'я Велесової книги було повернуте  - в першу чергу, в Україні.

До питання походження української мови (додаток)

До питання походження української мови (додаток)

У двохтисячному й наступний рік 2001, вже відслідковував все, що стосувалося слів генетиків про Україну. Зараз теж є немало публікацій, але вони стосуються локальних досліджень. Фундаментальні дослідження є авторитетні й ніхто більше не буде витрачати немалі кошти на базові генетичні дослідження. Ці фундаментальні дослідження світова преса сприйняла, як сенсацію. Хоч я жив на заході, теж дивився українську пресу, але не пригадую такого, щоб в Україні це було відомо або жваво обговорювалося. Нижче зробив світлину зі старого повідомлення від Associated Press, Washington DC, 2000 року. Місце обведене червоним, там про Україну  Peter Underhill (співавтор досліджень) говорить наступне "палеолітичні європейці відступали перед льодовиком, рятуючись втечею, протягом  сотень генерацій у три зони, які зараз відповідають Іспанії, Балканам та Україні",  " генетична модель, основана в Іспанії є більше спільною для північно-західної Європи, тоді як генетична модель,  основана в Україні, поширилася переважно в Східній Європі, а балканська модель в центральній Європі"

 

Важливо знати, що матеріал досліджень не палеогенетика (викопна), а гени сучасних українців, які жили на час

дослідження в Україні.  Для українських вчених, схоже, що це наукове відкриття, не особливо значиме. Хоча мало б лягти в основу всіх суджень про розвиток мови, демогафічні процеси, міграційні процеси, тощо. Коли я чую про безлюдні простори України, та останнього вцілілого нашого предка, то запитую себе: "А, хто ж тоді розвинув українську мову до мільйона й двохсот тисяч слів?", "Хто насипав 100 тисяч курганів, а ще така ж кількість, напевно, розорана та пішла під воду?", "хто мігрував до України протягом кількох тисяч до нашої ери  - справді тільки ворожі племена, чи давні родичі, які легко асимілювалися, бо вклад у наші гени уральських, монгольських, іранських складових, тощо є мізерний?"

Генетичні дослідження  - це не є філософська гіпотеза, а точні результати. Тому, будувати свої логічні постановки для українських вчених на цих даних є обов'язок.

До питання походження української мови

До питання походження української мови

На перший погляд, цю тему не серйозно об'єктивно розглядати на позанауковому рівні. Проте, відважуся популярно поділитися знаннями, які вже добре відомі в світі, проте чомусь не дійшли до наших вчених, хоча б мали вже давно бути у шкільних підручниках.

Почну з того, що в 2000 році натрапив у журналі Science на сенсанційну статтю генетиків, у якій було доведено, що східно-європейці походять з території України й, відповідно, перші носії, так званої індо-європейської мови, теж народилися там й поширили цю мову на всі сторони світу. Генетика - наука точна, тобто до гуманітарних наук жодного стосунку не має. Заперечити результати досліджень можуть тільки  інші генетики, якщо виявлять, що в дослідженнях була закладена методична помилка. Але в Science не потрапляють випадкові статті  - я почав вивчати список літератури до статті. Масштаби досліджень вражали - знайшов багато статтей вчених-генетиків, які в тій чи іншій мірі згадували Україну. Особливо грунтовно провадить свої дослідження італійський генетик Лука Каваллі Сфорца. Генетика зараз стала однією з найпередовіших наук у світі.  Жодна наука так щедро не фінансується, як генетика - ймовірно, на сотні мільярдів доларів. Те, що Україна є бідна й не здатна провадити такі дослідження  - це одна проблема, але головна проблема  та, що готові знання, які вже набуті в світі десятками років, в Україні нікого не цікавлять, їх ніхто не бере за основу в історії, українознавстві, антропології, археології, тощо, а й далі все зводиться до совкових гіпотез  “прийшли звідкись та пішли кудись”, “іранці принесли”, тощо.

Головна теза, яка побутує в українських світил НАНУ  - українська мова виникла одночасно із іншими східно-європейськими мовами десь між 2 ст. та 7 ст. нашої ери.  А до того часу, були різні зайди, які розмовляли на тюрських, іранських та готських діалектах.  Пожили в нас, горшки закопали та пішли кудись, розчинилися без сліду. Це, звичайно, сарказм, але саме й так є в українській Академії.

Генетикам немає потреби вигадувати гіпотези  - вони визначають окремі гени, які пов'язані з еволюцією людини розумної й чисельно встановлюють їх присутність у середньо-статистичному представнику того чи іншого етносу. Так й було встановлено, що сучасний українець є носієм найдавніших (порівняно) генів у Східній Європі, серед тих первісних людей-збирачів, які заселяли Європу. Логіка далі проста  - хто раніше від інших почав активне життя, того життя зобов'язувало розвивати мову.

Нижче приведено дві світлини, які нашвидкоруч зроблені з мої власних  журнальних копій, які дозволять зацікавлених цим питанням, самим почати власні пошуки матеріалів. Ця стаття є відома в Україні, бо у Відейка я знайшов спробу осмислення її змісту.

Для повного розуміння цього питання потрібно присвятити досить часу для того, щоб розуміти, що і як роблять генетики  - але, хто займеться, то навіть без базових знань (мова про наших гуманітаріїв), можна за рік   у цьому питанні добре розібратися, а далі тільки відслідковувати новинки. Тільки тут є проблема, що різні генетичні школи виділяють різні маркери (відрізки генного коду), але траплялися праці, які містять таблиці співставлень.

З тих знань, на початку двохтисячних років, вибудував собі власне бачення на походження українського народу (етносу) та походження української мови.

Отже, яка тоді буде правильна конструкція розвитку української мови. Мені українська мова нагадує ріку, джерело якої віддалене на добрий десяток тисяч років.  Малий потічок поступово набирав силу  - наш предок спочатку був збирачем. Останній льодовиковий період загнав його за Крим, гори якого були захистком від холоду льодовика, який високою стіною стояв десь на лінії нинішнього Кропивницького. Чорне море було прісноводним, а берегова лінія цього озера подекуди на 200 кілометрів була віддалена від сучасної. Простір для життя був дуже сприятливий  - від теплого повітря Африки край льодовика розтоплювався й утворив чотири головні ріки  - Дунай, Дністер, Бог та Дніпро, які були багаті на їжу. Наш предок-збирач мав досить риби, молюсків, раків, пташиних яєць та різних ягід, щоб пережити важкий період, який тривав кілька тисяч років. Там й появилися перші базові слова, якими ми й досі користуємося. Це були односкладові слова та різні вигуки. Звичайно, мати, брат, тато  - це були багатофункціональні слова,  бо тільки в сучасній мові збереглися такі унікальні   релікти, коли мати-мама є одночасно дієсловом - мати, володіти, а брат  - дієсловом брати. Але це є окрема тема дослідження.

В наступні тисячоліття, наш предок освоїв мисливство, а з ним й мисливську лексику, а потім одомашнив тварин і йому довелося вигадувати сотні нових слів, пов'язаних зі скотарством. Сім тисяч років тому з Балкан до Кукутені було занесене землеробство, а це ще одне збагачення мови.  А якою була на той час центральна та північна Європа  - вона подекуди була вкрита моренами, болотами, льодовиком. Тобто, там ще не було достатніх умов для життя. Проте південь Європи мав чудові умови для розвитку людини.

Отже, наша праукраїнська ріка ставала все повноводнішою, а носіїв цієї мови ставало щодалі більше, а ресурсів  - менше. Десь на час 5-6 тисяч років до нашої  й припадає потоп. Рівень світового океану досяг критичного, через танення льодовика й коли вибухнув вулкан на острові Санторін, гігантське цунамі прорвало остаточно протоку й заповнило солоною водою прісноводне озеро. Це стало катастрофою для наших предків, які рятувалися втечею в кліматично  сприятиливих напрямках. Від нашої ріки відділилися перші рукави  - східний, який дійшов до Гангу та південно-західний - до нинішньої Греції та Малої Азії. Так утворилася індо-європейська мова, яка насправді мала б називатися праукраїнська.  Східний рукав, ще багаторазово повернеться до головного русла, кожного разу збагачуючи його тисячами слів, які були близькими за морфологією й легко засвоювалися нашими предками. Східна вітка важлива тим, що в Індії виникла писемність  - санскрит й це дозволило законсервувати, принесені з України, слова. Їх намагаються лічити.  Є така думка про шістсот слів, але, думаю, що їх на порядок більше. Цього ніхто не бачить,  бо в основі хибні гіпотези походження української мови  - далі “ірано-мовних”, якими лише частково були сколоти - насправді вони були індо-європейці, ніхто вглиб ненаважується подивитися. Сколоти були нашими предками. Нашими предками також були кімерійці, а пізніше  - гуни. Тому, вони всі дуже успішно інтегрувалися з місцевими праукраїнцями й збагачували українську мову, а врешті створили відому нині групу слов'янських народів. Одним з найперших західних рукавів стали сакси, які, можливо, відділилися в час занепаду трипільської цивілізації. Пару сотень років до нашої ери почалося заселення східної Німеччини, яке відбувалося кількома хвилями переселенців протягом п'ятиста років. У першому тисячолітті пішли на захід хорвати, моравці, поляки.

Про що це свідчить? На території України, протягом багатьох тисяч років, були сприятливі умови для бурхливих демографічних процесів. Ті пришельці, які належали до спільної материнської прамови, розчинилися на території України й стали часткою українського етносу. Решта  пришельців, які належали до інших мовних груп, як авари, сармати, готи, угри  - були силою прогнані з наших земель. 

Українська мова фомувалася останні десять тисяч років, стала однією з найбагатших мов світу (хіба китайська є  конкурент) - налічує 1,2 мільйона слів та їх різних форм. Вивчення етимології слів в українській мові варто починати з пошуку в санскриті та давньогрецькій, які, одні з перших, опанували писемність, а це дало можливість зберегти незмінними  слова прамови, яка виникла на території України.