Риса, якої бракує сучасним українцям

Риса, якої бракує сучасним українцям

Українці є найбідніший народ в Європі  - бідніший, ніж молдовани, грузини, албанці... Українці найнещасніший народ у світі - згідно щорічних звітів ООН в 2018 році ми займали 138 місце. Навіть, наш  агресор-сусід й той удвічі щасливіший - посідає 59 місце. Наша приповідка каже: не родись багатим та вродливим, а родись  - щасливим. А тут, ні багатства ні щастя  - все забрано. В демократичному суспільстві обирають владу, яка повинна народ робити заможнім та щасливим. Натомість,  на українську владу не варто надіятися, бо за тридцять років Незалежності, від обраної демократично влади, більше шкоди, ніж користі. Але владу обирає народ. Коло замкнулося. Отже, що є первинне  - народ чи влада?  Кілька років пропагую роль української еліти, яка має розірвати це зачароване коло. Та з того нічого не виходить, не тому, що думка про роль еліти для суспільства поза сприйняттям, а тому, що цієї еліти заледве назбирається більше, ніж пальців на руках.  Звідси, український народ не має еліти, яка б могла розірвати замкнуте коло, коли нетямущий, малоосвічений народ, обирає таку ж владу - дурну та неосвічену владу. Наперед застерігаю: немає жодних винятків серед обраних. Коли  б ці винятки були, то  мали  б при владі прогрес, а там є постійний регрес. Тобто, кожна наступна влада є гіршою від попередньої, якщо судити за концептуальними базовими ознаками  - заможність та щастя.   

Отже,  треба знайти причину, чому українці не здатні обрати владу, яка би вела свій народ до заможності та щастя.  В першу чергу  - це питання вибору. Людина все життя вибирає - обираємо професію, працю, кохану людину, обираємо речі побуту, їжу до смаку, зрештою, обираємо демократичним шляхом владу. В кожному випадку,  українець користується знаннями, або як зараз кажуть  - критичним мисленням. Критичне мислення  - це досвід. Але  не тільки  індивідуальний досвід, а й колективний досвід. Більше навіть, колективний досвід грає головну роль і має вирішальний вплив на формування індивідуального досвіду. Не обов'язково їсти всі підряд гриби, щоб переконатися, які з них їстивні, або відвідати всіх стоматологів, чи кравців, щоб  переконатися в їхній кваліфікації - для цього є колективний досвід. На колективному досвіді формується критичне мислення й створюється система непохитних цінностей, які практично змінити неможливо.  Ну, хто буде їсти отруйного гриба або обирати до влади коміка? Відповідь лише одна: тільки той, хто не має жодного поняття про гриби й про владу. Тобто, український народ не має жодного поняття про владу, не  має жодних елементарних знань про владу,  не знає нічого про фізіологію влади, тощо.  Ця система цінностей в українського народу відсутня повністю - навіть, не витребувана, нікому не потрібні ці знання. Чому? На це є дві причини.
По-першу,  в попередній тоталітарній системі влада призначалася й жодного вибору не було, щоб сформувався колективний досвід, а якщо й сформувався, то тільки у вигляді начальника з наганом, який “справедливо” керує народом. Нам дещо повезло, що начальник з наганом був русский й колективний досвід українців поділений на таких, які би хотіли мати нашого власного начальника з наганом (сильна рука), або  - немає різниці кого, лише б не мав нагану. В Росії чи в Білорусі ситуація значно гірша  - поділ там відсутній.
По-вдруге,   в Україні є потужні ворожі  сили, які тримають під повним контролем всі інформаційні потоки, щоб не допустити формування в українців необхідного колективного досвіду в сфері правильного вибору влади. Ці ворожі сили не є винятково російськими, але Росія є головним працедавцем та спонсором й навколо її цілей згуртовано безліч неукраїнської дрібноти, для якої українці є як капуста, яка приречена бути посіченою й спожитою.

У цій складній ситуації,  коли відсутня еліта, український народ може врятувати тільки необхідна риса характеру. Ворог, який контролює весь український інформаційний простір, це знає. Отже, цю рису українському народові потрібно формувати в умовах інформаційної війни.

Цією національною рисою є прагнення народу  до колективного успіху. Нею наділені всі успішні народи, які змогли збудувати величні нації. Ми звикли захоплюватися цими націями та народами, але не знаємо правильної відповіді, крім - треба робити, як вони. Тому,  намагаємося їх копіювати формально й механічно перенести їх успіх у наше життя. А це дає дуже повільний процес, у якому український народ є приречений на вічне відставання від успішних.

Без прагнення народу до колективного успіху, ніколи б не відбувалися після війни зруйновані Німеччина, Японія та Південна Корея.  Ця риса прагнення до колективного успіху  мала б перебувати на рівні народних традицій. Український народ був наділений здавна цією рисою, але останнє століття вона була брутально викорінена Голодомором та війнами. Відродити цю рису не важко, якщо буде усвідомлено якоюсь частиною етносу, що це єдиний порятунок народу й нації від балансування між їх життям та знищенням. Це відродження може відбуватися тільки в умовах інформаційної війни. Але починати потрібно! Ворожа ідеологія, яка зараз насильно прищеплена українському народові  - це протилежна ідеологія індивідуального успіху. Рису індивідуального успіху настільки вже глибоко закріпили у свідомості, що розмови про колективний успіх відсутні повністю. Натомість, перше місце в свідомості займає крутий, новий  - арсенії в лабутенах, юльки у віттонах, особа з дорогими автами, годинниками, мільйонери, мільярдери, без різниці хто, лише щоб був успішний. Зокрема, успішні особи зі спорту, з розважальної індустрії чи  популярної музики. Українське суспільство перестало слухати й бачити щось інше, що не підтверджене індивідуальним успіхом скороспілого крутого з грошима. Повна відсутність критичного мислення, приводить до абсурдних рішень, коли відсутня реакція на подвійну судимість, статки олігарха, нажиті не законно чи арттста кабаре, який зі спущеними штанамикабаре вчора  розважав публіку, а сьогодні обраний президентом. Український народ обирає тільки за єдиним критерієм  - індивідуальний успіх. Кожен за межами України це бачить, але український народ цього не бачить, бо він сам за себе й не має суспільної платформи, де б хтось один, у вузькому колі товаришів, спокійно сказав: “А, король  - голий!”

Хіба не зрозуміло, що колективне може формуватися тільки у колективах? В Німеччині,  наприклад, це є рівень громадських організацій та товариств. Традиційно, кожен німець є активним членом двох-трьох громадських об'єднань  протягом всього життя.  В Польщі, таку роль перейняла католицька церква  - вона є тим осередком, де формується риса характеру - колективний успіх поляків.

Оскільки,  в Україні ще далеко до єдиної церкви, в якій би могли бути сформовані традиції колективного успіху, залишається єдиний варіант, який треба реалізовувати  - це створення різноманітних   тематичних громадських об'єднань  та товариств, які мали би поступово формувати рису колективного успіху українського народу.

Варто зауважити, що Галичина розвинула цю рису колективного успіху в першій половині двадцятого століття  й досі ментально зберігає її рештки. Основою була активна громадська участь в кооперативному русі, в Маслосоюзі, в  десятках спортивних, юнацьких, жіночих, релігійних, просвітних, театральних   та професійних організаціях та товариствах. На жаль, про це ніхто нині не говорить, ніхто не оцінює важливість та роль їх у створенні Незалежної України.

Чи здатні соціальні мережі замінити систему громадських організацій та товариств й розвивати на віртуальному рівні риси колективного успіху? Ні! Власний досвід показує, що це не реально. Співпереживання є формальними. Соціальні мережі мають комерційну мету, не носять національних рис, а головне  - це відсутність живої людини, діалогу та морального обов'язку перед товариством. В колі товаришів ніколи не трапиться такого, що думка одного з них не буде повністю уважно вислухана й спільно не обговорена.

Потрібно щось робити, всім, хто хоче собі добра, бо індивідуальний успіх без колективного успіху  - є виняток. Досягти індивідуального успіху в житті дуже важко без підтрики товариства вірних друзів та однодумців, а там, де є дружнє товариство, завжди буде розвиватися важлива риса національного характеру  - колективний успіх.

Що спільного між українцями та франками? До питання походження українців та України

Що спільного між українцями та франками? До питання походження українців та України.

Ні, ми не з одного племені. Навіть, більше, колись були ворожими племенами:  наші предки зігнали франків з їх земель у теперішній північній Баварії, а вони тоді підкорили розпорошені Римом кельтські племена та поселилися на території Франції. 

Мене зацікавила можлива аналогія, яка є, безумовно, спільною для всіх сучасних націй, переходу до самоназви території  - від назви племені до назви землі та народу.  Немає жодних сенсацій, коли йдеться про еволюцію суспільних відноси, оскільки це природній процес, який зобов'язаний відбутися всюди, де є жива матерія.

Потреба узагальненої назви для народу та території, на якій цей народ проживав,  виникає в період формування централізованої влади - влади королівської.  Королівська влада приходить на заміну племінної князівської влади. Попередня епоха  була побудована на   основі племені чи кількох племен, підпорядкованих князю. Римська імперія на тисячу років випередила час та стала зразком наслідування для всієї Європи в розбудові ефективної системи централізованої влади.

Франки вторглися на територію теперішньої Франції в 406 році. Але  назва Франція почала використовуватися тільки  з ХІ століття. Весь цей період відбувалися жорстокі міжусобні війни за право сформувати владу  за принципом Римської імперії. Німці нарікають жартома, що французи все забрали, а залишили їм тільки назву. Місцевість Франкен  - це невеличкий клаптик території в Баварії й вийти звідти в чотирьохсотих роках могло хіба декілька тисяч франків.

Боротьба за централізовану князівську владу на території України проходила з не меншою жорстокістю й, навіть, привела до утворення централізованої князівської влади, але всьому поклала край навала монголів. Настав занепад, період намісників та слабкої князівської влади, що зрештою було використано польським королівством для  загарбання наших земель.  Каролінгам було зовсім байдуже франкське походження  - їх цікавило римське походження, бо це було дуже престижно. Те саме відбувалося й в Україні  -   літописець Нестор, який представляв точку зору централізованої князівської влади, не проявляв цікавості до автохтонних племен, оскільки еволюційно  вони перебували ще далеко до централізованої системи влади. Його концепція (вважаймо, що й князів) полягала у  варяжському походженні князівської влади та заснованої нею  Руської державності. Хоронім Україна однозначно  мав бути відомим, коли писався Літопис Київський Іпатіївський список, бо пару разів там згадується,  але оскільки був пов'язаний з місцевими підлеглими племенами, то зацікавленості його владивпровадити  не було, бо це б заперечувало спадковість влади Рюриковичів.

Велесова книга згадує плем'я укрів. Й справді  - це не міфічне плем'я, а реальне. Німецькі археологи прив'язують походження укранів з 6-7 століттям, як слов'янських переселенців зі сходу. Встановити прив'язку до сучасної України можна тільки ідентифікацією аналогічної культури. Якщо археологічні культури  на території Уккермарку та десь на території України є схожі, то  це може стати вагомим доказом, де сформувалася самоназва Україна, яка в ХІІ та ХІІІ століттях поширилася на всій території у вигляді слова додатку до інших хоронімів. На жаль, навала монголів на пару сотень  років знищила  систему налагоджених зв'язків та зупинила міжплемінні інтеграційні процеси. Коли б невелике плем'я франків не залишило після себе топонімів у Баварії, то схоже, французи б мали теж клопіт з тим, звідки походить назва їхньої країни Франція. 

Після розпаду князівсько-племінної системи на території України, як бачимо, першими зіткнулися з проблемою назви території та народу тогочасні картографи. Це були французькі картографи й вони додали  це нове-забуте  слово на карту   - Україна. Це слово позначало значно більшу територію, ніж попередні Волинь, Скіфія, тощо. Безумовно, самоназва Україна потрапило до картографів від місцевого населення, а на прикінці 16 століття ймовірно було запозичене  з тих же карт польською королівською канцелярією, або взято прямо, як це зробили раніше картографи.

Єдиним писемним джерелом про плем'я укрів на території України  є Велесова книга. Питання про плем'я укранів на території Східної Німеччини повністю доведене й не викликає жодних дискусій. Що таке є Велесова книга, зокрема, й на мою думку. Різноманітність стилів та відсутність хронологічного порядку на перший погляд є дивною. Але, якщо розглядати її, як спільний твір багатьох племен, які проживали на території України, то все стає на свої місця. За ідеологічною конструкцією  - це є збірник патріотичних гімнів, які поширювалися між громадами, де громади додавали власні гімни з власною історією племені. Виконувалися вони в спільних молитвах на честь богів. Потреба такого патріотичного та пафосного змісту була викликана приходом на ці землі в ІХ столітті з півночі нових правителів, щоб якось згуртувати автохтонні племена на спільну боротьбу проти них. Варяги заледве були геть чужими для місцевих за походженням та мовою. За всіма ознаками  - це були північні слов'яни. Безумовно, були також загони й  й норвезького походження. Навіть, могли серед них бути й вихідці з Уккерланд. 

Наразі  - це все тільки одна з гіпотез. В ній не розглядається етимологія слова Україна  - це є зовсім інше питання. Дослідники хороніму Україна не йдуть у пошуку відповідей далі за етимологію слова. Вважаю, що буде правильно, якщо розділити етимологію слова Україна та його запровадженя в мову, як позначення всього народу й територій та розглядати окремо. Не бачу в цих процесах нічого спільного. Бо етимологія розвивалася за своїми законами, а перехід слова в  самоназву народу та території  - мав зовсім інші закони. Ми не знайдемо ніде на князівському документі  часів Русі слова Україна, також  французи не знайдуть слова Франція на документах Карла Великого. Найменше хотілося б, щоб навколо слова Україна робилися сенсації, наголошуючи, що нас так поляки чи французи назвали  - ось, бачите, є  документ й печатка та написано Україна, бо це буде повне нехтування історичної причинно-наслідковості.

До питання автентичності Велесової книги

До питання автентичності Велесової книги

Ну, хто би ще щось говорив! Коли, такі світила, як Борис Яценко та Богдан Сушинський ламали списи проти пітерської  та московської професури, якій поспішали на поміч ЗІК та Вахтанг Кікобідзе, перепрошую - Вахтанг Кіпіані, але не той, що футболіст, а той, що є унівесальним українським істориком "на всє случаї жізні". Як наслідок, навіть пан Юрій Винничук пройшовся гострим пером по 'фальсифікату" (заздрить).
        Оскільки, генетики довели, що наші предки - давні українці, створили мову та успішно її поширили на всі сторони світу, виникло в мене запитання: "А, як це так  - носій мови є, а як він говорив, ніхто не знає!"
          Головна проблема  - це відсутність писемних документів написаних давньою українською мовою в дохристиянський час. Всі досі відомі документи написані церковно-слов'янською мовою, яка є синтетичною мовою слов'янського середньовіччя й  синтезувалася з моравського та старо-болгарського діалектів. Тобто, церковно-слов'янська мова для українців майже була такою, як латина для поляків. Все, що до нас дійшло  - це кілька десятків слів з Остромирового Євангелія та з графіті на стінах Софіївського собору, які наче вчора взяті з сучасної української мови.
          Суть критики Велесової книги в тому, що вона має багато "проколів", бо так не "говорілі"  - та чи інша фонетика та морфологія не могла бути в дохристиянський час, а тільки  в 18 чи 19 столітті, або, взагалі, ніколи. Дякуючи дяку Григорію, який переписував із старо-болгаського оригіналу євангеліє для Остромира та мимоволі включав слова з рідної мови, ми знаємо, що його всі описки звучать сучасною українською.
            Академік Богдан Сушинський вважає, що дощечки переписувалися значно пізніше й тому були внесені сучасні помилки. Це, ясно, що така версія єдиний надійний шлях якось протистояти московській навалі та дурням, щоб відстояти автентичність Велесової книги. Моя думка, що переписувачі, якщо були, то ще в дохристиянські часи. Але довести це не легко  - потрібно створити повний словник слів Велесової книги та дослідити їх етимологію.

         Інша версія, яку підтримую  - це спільний твір предків. Різноманітність стилів та відсутність хронологічного порядку на перший погляд є дивною. Але, якщо розглядати її, як спільний твір багатьох племен, які проживали на території України, то все стає на свої місця. За ідеологічною конструкцією  - це є збірник патріотичних гімнів, які поширювалися між общинами, де общини добавляли власні гімни з власною історією племені. Виконувалися вони в спільних молитвах на честь богів. Потреба такого патіотичного та пафосного змісту була викликана заходом на ці землі в ІХ столітті з півночі нових правителів, щоб якось згуртувати автохтонні племена на спільну боротьбу проти варягів. Варяги заледве були геть чужими для місцевих за походженням та мовою. За всіма ознаками  - це були північні слов'яни. Безумовно, були також загони й  й норвежського походження. Навіть, могли серед них бути й вихідці з Уккерланд.  Ходили ж вони гуртом й на Рим. Але ця компанія варягів місцевим, нашим предкам, була не зовсім до вподоби.
       Варто зауважити, що першовідкривач Велесової книги, пан Миролюбов, був російським патріотом, якийсь час воював у Денікіна, писав різні літературні твори російською  - російський емігрант. Навіть, заперечуючи оригінальність документу, пітерські науковці стверджують про високий рівень у фальсифікатора знань старослов'янських мов. Пан Миролюбов їх не мав та не мав де їх здобути, бо він був хіміком, навіть головним інженером на фабриці з виробництва гліцерину в Бельгії.  Варіант підробки Книги кимось у 19 столітті  - теж є дивним, бо затрати праці на такий твір мали би коштувати чималі гроші й обов'язково мав би мати місце пошук покупця. Але про це нічого не відомо, жодного сліду.
         Жодного сліду не залишилося й від дощечок. Наймовірніша версія, що вони були вилучені гестапо й зараз десь лежать у таємних німецьких державних архівах, допуск до яких закон офіційно забороняє.
      Дуже хотілося, щоб добре ім'я Велесової книги було повернуте  - в першу чергу, в Україні.

До питання походження української мови (додаток)

До питання походження української мови (додаток)

У двохтисячному й наступний рік 2001, вже відслідковував все, що стосувалося слів генетиків про Україну. Зараз теж є немало публікацій, але вони стосуються локальних досліджень. Фундаментальні дослідження є авторитетні й ніхто більше не буде витрачати немалі кошти на базові генетичні дослідження. Ці фундаментальні дослідження світова преса сприйняла, як сенсацію. Хоч я жив на заході, теж дивився українську пресу, але не пригадую такого, щоб в Україні це було відомо або жваво обговорювалося. Нижче зробив світлину зі старого повідомлення від Associated Press, Washington DC, 2000 року. Місце обведене червоним, там про Україну  Peter Underhill (співавтор досліджень) говорить наступне "палеолітичні європейці відступали перед льодовиком, рятуючись втечею, протягом  сотень генерацій у три зони, які зараз відповідають Іспанії, Балканам та Україні",  " генетична модель, основана в Іспанії є більше спільною для північно-західної Європи, тоді як генетична модель,  основана в Україні, поширилася переважно в Східній Європі, а балканська модель в центральній Європі"

 

Важливо знати, що матеріал досліджень не палеогенетика (викопна), а гени сучасних українців, які жили на час

дослідження в Україні.  Для українських вчених, схоже, що це наукове відкриття, не особливо значиме. Хоча мало б лягти в основу всіх суджень про розвиток мови, демогафічні процеси, міграційні процеси, тощо. Коли я чую про безлюдні простори України, та останнього вцілілого нашого предка, то запитую себе: "А, хто ж тоді розвинув українську мову до мільйона й двохсот тисяч слів?", "Хто насипав 100 тисяч курганів, а ще така ж кількість, напевно, розорана та пішла під воду?", "хто мігрував до України протягом кількох тисяч до нашої ери  - справді тільки ворожі племена, чи давні родичі, які легко асимілювалися, бо вклад у наші гени уральських, монгольських, іранських складових, тощо є мізерний?"

Генетичні дослідження  - це не є філософська гіпотеза, а точні результати. Тому, будувати свої логічні постановки для українських вчених на цих даних є обов'язок.

До питання походження української мови

До питання походження української мови

На перший погляд, цю тему не серйозно об'єктивно розглядати на позанауковому рівні. Проте, відважуся популярно поділитися знаннями, які вже добре відомі в світі, проте чомусь не дійшли до наших вчених, хоча б мали вже давно бути у шкільних підручниках.

Почну з того, що в 2000 році натрапив у журналі Science на сенсанційну статтю генетиків, у якій було доведено, що східно-європейці походять з території України й, відповідно, перші носії, так званої індо-європейської мови, теж народилися там й поширили цю мову на всі сторони світу. Генетика - наука точна, тобто до гуманітарних наук жодного стосунку не має. Заперечити результати досліджень можуть тільки  інші генетики, якщо виявлять, що в дослідженнях була закладена методична помилка. Але в Science не потрапляють випадкові статті  - я почав вивчати список літератури до статті. Масштаби досліджень вражали - знайшов багато статтей вчених-генетиків, які в тій чи іншій мірі згадували Україну. Особливо грунтовно провадить свої дослідження італійський генетик Лука Каваллі Сфорца. Генетика зараз стала однією з найпередовіших наук у світі.  Жодна наука так щедро не фінансується, як генетика - ймовірно, на сотні мільярдів доларів. Те, що Україна є бідна й не здатна провадити такі дослідження  - це одна проблема, але головна проблема  та, що готові знання, які вже набуті в світі десятками років, в Україні нікого не цікавлять, їх ніхто не бере за основу в історії, українознавстві, антропології, археології, тощо, а й далі все зводиться до совкових гіпотез  “прийшли звідкись та пішли кудись”, “іранці принесли”, тощо.

Головна теза, яка побутує в українських світил НАНУ  - українська мова виникла одночасно із іншими східно-європейськими мовами десь між 2 ст. та 7 ст. нашої ери.  А до того часу, були різні зайди, які розмовляли на тюрських, іранських та готських діалектах.  Пожили в нас, горшки закопали та пішли кудись, розчинилися без сліду. Це, звичайно, сарказм, але саме й так є в українській Академії.

Генетикам немає потреби вигадувати гіпотези  - вони визначають окремі гени, які пов'язані з еволюцією людини розумної й чисельно встановлюють їх присутність у середньо-статистичному представнику того чи іншого етносу. Так й було встановлено, що сучасний українець є носієм найдавніших (порівняно) генів у Східній Європі, серед тих первісних людей-збирачів, які заселяли Європу. Логіка далі проста  - хто раніше від інших почав активне життя, того життя зобов'язувало розвивати мову.

Нижче приведено дві світлини, які нашвидкоруч зроблені з мої власних  журнальних копій, які дозволять зацікавлених цим питанням, самим почати власні пошуки матеріалів. Ця стаття є відома в Україні, бо у Відейка я знайшов спробу осмислення її змісту.

Для повного розуміння цього питання потрібно присвятити досить часу для того, щоб розуміти, що і як роблять генетики  - але, хто займеться, то навіть без базових знань (мова про наших гуманітаріїв), можна за рік   у цьому питанні добре розібратися, а далі тільки відслідковувати новинки. Тільки тут є проблема, що різні генетичні школи виділяють різні маркери (відрізки генного коду), але траплялися праці, які містять таблиці співставлень.

З тих знань, на початку двохтисячних років, вибудував собі власне бачення на походження українського народу (етносу) та походження української мови.

Отже, яка тоді буде правильна конструкція розвитку української мови. Мені українська мова нагадує ріку, джерело якої віддалене на добрий десяток тисяч років.  Малий потічок поступово набирав силу  - наш предок спочатку був збирачем. Останній льодовиковий період загнав його за Крим, гори якого були захистком від холоду льодовика, який високою стіною стояв десь на лінії нинішнього Кропивницького. Чорне море було прісноводним, а берегова лінія цього озера подекуди на 200 кілометрів була віддалена від сучасної. Простір для життя був дуже сприятливий  - від теплого повітря Африки край льодовика розтоплювався й утворив чотири головні ріки  - Дунай, Дністер, Бог та Дніпро, які були багаті на їжу. Наш предок-збирач мав досить риби, молюсків, раків, пташиних яєць та різних ягід, щоб пережити важкий період, який тривав кілька тисяч років. Там й появилися перші базові слова, якими ми й досі користуємося. Це були односкладові слова та різні вигуки. Звичайно, мати, брат, тато  - це були багатофункціональні слова,  бо тільки в сучасній мові збереглися такі унікальні   релікти, коли мати-мама є одночасно дієсловом - мати, володіти, а брат  - дієсловом брати. Але це є окрема тема дослідження.

В наступні тисячоліття, наш предок освоїв мисливство, а з ним й мисливську лексику, а потім одомашнив тварин і йому довелося вигадувати сотні нових слів, пов'язаних зі скотарством. Сім тисяч років тому з Балкан до Кукутені було занесене землеробство, а це ще одне збагачення мови.  А якою була на той час центральна та північна Європа  - вона подекуди була вкрита моренами, болотами, льодовиком. Тобто, там ще не було достатніх умов для життя. Проте південь Європи мав чудові умови для розвитку людини.

Отже, наша праукраїнська ріка ставала все повноводнішою, а носіїв цієї мови ставало щодалі більше, а ресурсів  - менше. Десь на час 5-6 тисяч років до нашої  й припадає потоп. Рівень світового океану досяг критичного, через танення льодовика й коли вибухнув вулкан на острові Санторін, гігантське цунамі прорвало остаточно протоку й заповнило солоною водою прісноводне озеро. Це стало катастрофою для наших предків, які рятувалися втечею в кліматично  сприятиливих напрямках. Від нашої ріки відділилися перші рукави  - східний, який дійшов до Гангу та південно-західний - до нинішньої Греції та Малої Азії. Так утворилася індо-європейська мова, яка насправді мала б називатися праукраїнська.  Східний рукав, ще багаторазово повернеться до головного русла, кожного разу збагачуючи його тисячами слів, які були близькими за морфологією й легко засвоювалися нашими предками. Східна вітка важлива тим, що в Індії виникла писемність  - санскрит й це дозволило законсервувати, принесені з України, слова. Їх намагаються лічити.  Є така думка про шістсот слів, але, думаю, що їх на порядок більше. Цього ніхто не бачить,  бо в основі хибні гіпотези походження української мови  - далі “ірано-мовних”, якими лише частково були сколоти - насправді вони були індо-європейці, ніхто вглиб ненаважується подивитися. Сколоти були нашими предками. Нашими предками також були кімерійці, а пізніше  - гуни. Тому, вони всі дуже успішно інтегрувалися з місцевими праукраїнцями й збагачували українську мову, а врешті створили відому нині групу слов'янських народів. Одним з найперших західних рукавів стали сакси, які, можливо, відділилися в час занепаду трипільської цивілізації. Пару сотень років до нашої ери почалося заселення східної Німеччини, яке відбувалося кількома хвилями переселенців протягом п'ятиста років. У першому тисячолітті пішли на захід хорвати, моравці, поляки.

Про що це свідчить? На території України, протягом багатьох тисяч років, були сприятливі умови для бурхливих демографічних процесів. Ті пришельці, які належали до спільної материнської прамови, розчинилися на території України й стали часткою українського етносу. Решта  пришельців, які належали до інших мовних груп, як авари, сармати, готи, угри  - були силою прогнані з наших земель. 

Українська мова фомувалася останні десять тисяч років, стала однією з найбагатших мов світу (хіба китайська є  конкурент) - налічує 1,2 мільйона слів та їх різних форм. Вивчення етимології слів в українській мові варто починати з пошуку в санскриті та давньогрецькій, які, одні з перших, опанували писемність, а це дало можливість зберегти незмінними  слова прамови, яка виникла на території України.

СВОБОДА-БУРЖУА-НАЦІЯ

Саме у містах проходили всі події, які передували зародженню сучасних націй. Як би нам не хотілося у слово нація вкладати найвеличніший зміст, радив би згодитися з тим, що нація є тільки форма, яку народ приймає на цьому етапі історичного шляху. Духовним змістом наповнений народ, а нація — це його сучасна форма. Більше схильний вживати слово етнос, а не народ, хоча це справа уподобання, яка виникла через різноманітне вживання слова народ у радянські часи. Ось, як це буде: моя Нація – те саме, що й моя Україна, мій Народ — те саме, що й мої українці. Пишу нація і народ з великої букви, коли думаю про Україну — коли є прикметник “український” або мова про нації й народ взагалі, то заголовної букви не вживаю.

Українець має все для повноцінного життя: Націю-Україну, яка утворилася в 1991 році та є суверенною, незалежною й соборною та український народ-етнос — українців, які створили цю Україну-Націю з усіма унікальними атрибутами: українською мовою, гімном, тризубом, синьо-жовтим стягом та територією, суверенність й недоторканість якої була визнана всіма державами світу. (Зараз ситуація з українською територією змінилася, але це окрема тема). Але чому є така сильна тривога та незадоволення в українського народу до своєї Нації-України — мільйони українців її покидають і шукають щастя на чужині?

А ось, незабаром тридцятий рік Незалежності та раптом виразно впало в очі, що Нація, тобто наша ненька Україна, як чужа до своїх діток — українського народу. Якось не так пішов розвиток: мало у кого є відчуття, що нині Нація дбає про достаток та гарантує безпеку Народу. Занепокоїлися батьки українського народу: це — замало української мови, замало книг українською мовою написаних, замало пісень українських в ефірі, замало серіалів на телебаченні, замало вишиванок та замало віри у Бога українського та чогось там ще патріотичного задмало — тільки ніхто не каже, що народ український замало має грошей у гаманці. Дивно, чи не так? Може зжилися українці з приповідкою: “Чому дурний, бо — бідний, а чому бідний — бо дурний”. А чим українці збираються боронити свою Націю: мовою та вірою? Коли напала Росія, то треба було гривні та долари, щоб для наших добровольців найпростіші речі придбати. Як вчив Христос — не треба змішувати духовне й матеріальне: “Віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже”. В історії кожного народу, який створив націю, були періоди жорстокого протистояння між феодалами й народом. Головна функція нації, яка приходить на зміну монархії, автократії чи іншої феодальної держави — забезпечити народу головні ліберальні цінності, як свободу людської особистості, свободу підприємництва, свободу вибору — парламентаризм. Заберіть хоч одну складову з цих трьох — нації не буде, а буде феодальна держава, яка дбає про інтереси феодалів, а не народу, тобто є чужа для нього. А якщо чужа, то народ, не має значення чи це німецький, польський чи український, буде її покидати та шукати долі там, де він матиме безпеку, права, свободу й достаток.

Чи були у нашій історії такі часи, коли Нація та Народ були єдині, коли вони були переповнені великою взаємною любов'ю, коли ми справді були нацією, а не феодальною країною? Так, вони були, але тільки три коротких періоди та вони припадають на час активної боротьби українців за ліберальні цінності. Вони тривали лише по кілька років, але без них наша Нація не постала б на Божому світі. Перший період — був за Богдана Хмельницького, в державі, яка утворилася на частині території України, назване Військо Запорізьке, наступний період — Українська Народна Республіка від 1917 року й останній короткий період припадає на перші кілька років дев'яностих минулого століття Незалежної України. Ці три значні для Народу події, наче пуповиною зв'язані у єдине тіло — сучасну Націю.

Богдан Хмельницький заклав основи Нації-Україна. Наш український народ або етнос — був, є та буде, але тільки починаючи з Хмельниччини й по нині впевнено прижилася його назва — українці. Богдан Хмельницький, як підписав Вільгельм Гондіус його прижиттєвий портрет, був “народу українського князь”. Українська Нація творилася в цей короткий період XVII століття, коли іншим країнам до створення власних прийшлося чекати ще пару сотень років. Карл Маркс назвав Козацьку державу християнською республікою. Поряд з українцями творили свої нації англійці та нідерландці. До завершення вісімдесятилітньої війни у Нідерландах та громадянської війни в Англії (у радянській літературі вони названі буржуазними революціями) жодної мови про нації не було. Нації, їхнє зародження та розквіт нерозривно пов'язані із буржуа — без буржуа не було б націй. Буржуа, не варто їх порівнювати з капіталістами, у XVII столітті це були ремісники та торгівці — вільні люди, які проживали у містах, тобто у бургах, від чого й пішла їх назва. Тогочасні містяни вже мали деякі свободи, як виборче право у межах міста та власні суди, але їм не давала жити надмірна жадібність феодальної автократичної системи, яка податками руйнувала їхнє життя. Ремісники та торговці були головною рушійною силою, яка прагнула змін та приймала дуже активну участь у поваленні у Нідерландах влади іспанських монархів, а в Англії, на той час, влади короля Карла І. Свобода підприємництва ремісників та торговців, свобода особистості й рівність всіх перед законом та запровадження виборчого права на всій території колишніх монархій привело до нової форми державності, для якої з часом обрали успадковане з античних часів слово нація. Якщо стисло висловити ідею, за яку боролися буржуа, то це було право на заможність на основі свободи й рівності всіх без винятку, незалежно від стану чи влади. Тільки свобода та рівність для всіх могла створити умови для розвитку приватного підприємництва, вільного ринку та прояву талантів найбільш мотивованих та найобдарованіших із середовища етносу. Народи отримують нову ідеологію, а нація — це їх територія, успадкована від феодальної системи, на якій діє ця нова ідеологія.

В Україні, у часи Хмельниччини, не було українського буржуа, який би її масово підтримував. Михайло Грушевський пояснює це запровадженням польськими та угорськими королями Магдебурзького права, яке ними використовувалося, як засіб іноземної колонізації, у першу чергу німецької, тогочасних руських міст та сіл. Проте роль буржуа в Україні було кому виконувати — у війні за Націю цю роль перейняло на себе вільне козацтво. Козацтво головний дохід отримувало з військового ремесла, як плату за військову службу, крім того займалося торгівлею, іншими ремеслами, промислами, будівництвом та, звичайно, здавна користувалося виборчим правом. Богдан Хмельницький ініціював великий народний здвиг від Карпат до Дону. Все відбувалося дуже швидко, без жодних планів, підготовки та фінансів — настільки високими були народні очікування на свободу. Повсюдно, серед українського народу запанували символи майбутньої Великої французької революції — свобода, рівність, братерство, нехай на короткий час, але його вистачило, щоб пов'язати у єдине тіло весь український народ та навіть наступне його розлучення, що тривало три століття, не здатне було забрати цю єдність. Богдан Хмельницький здійснив адміністративну реформу, утворивши територіальні полки та запровадив систему виборчого права різних рівнів влади на місцях та суддів. Оточення Богдана Хмельницького було освіченим й формувало під Націю теоретичний ґрунт. Це видно із Літопису Самовидця та Універсалів Хмельницького. Воно знало добре, що відбувається у Нідерландах та Англії, козацькі полковники у попередні роки брали участь у звільненні Дюнкерку від іспанців, був там й Богдан Хмельницький (наразі це суперечлива версія). Писарі Богдана Хмельницького вели активне дипломатичне листування, зокрема із засновником англійської нації Олівером Кромвелем, який провів схожу адміністративну реформу в Англії. Процес становлення Нації відбувався на дуже солідній основі. За всіма ознаками, Козацька війна з Королівською Польщею була українською буржуазною революцією (якщо користуватися звиклими нам означенням), тільки вона не змогла повноцінно розвинутися на тій частині України через залежність від феодальної Московії, як автономії. Ця залежність від Московії не означала панування абсолютної монархії в Лівобережжі. Протягом ста років після Богдана Хмельницького царі змушені були узгоджувати свої дії із вільною козацькою старшиною і не здатні були скасувати запроваджені ним ліберальні та демократичні закони та права. Тільки після того, як Катерина II ліквідувала Козацьку автономію, ліквідувала Січ та ліквідувала Козацький Устрій, українська буржуазна революція була повністю придушена московським феодалізмом. З нинішнього погляду ніби виглядає, що були всі ознаки зберегти Націю, як на це спромоглися англійці та нідерландці, та не ставити її у залежність від феодальної Московії. Де ж причина, яка змусила Богдана Хмельницького прийняти важке рішення звернутися за підтримкою до російського царя? На цю тему багато написано дослідниками, але наважуся й свою версію висловити — на мою думку, ми втратили тоді Націю через бідність українського народу, через відсутність накопиченого, як зараз заведено казати, капіталу.

Богдан Хмельницький не міг мати достатньо грошей, щоб вести війну з Королівською Польщею. Найбільше коштів вимагало утримання татарської кінноти. Ймовірно саме утримання цієї кінноти не дозволило йому нагромадити необхідні кошти для розбудови свого війська. Польській важкій кінноті, одній з найкращих в Європі, не було що протиставити в битвах. Більшість простих вільних козаків не мали коня, а основним засобом пересування в походах була чайка. З двох-трьох десятків тисяч вільного козацтва, лише одиниці, як козаки Хмельницькі, мали власний хутір. Ось, до цих козаків приєдналося кілька сотень тисяч вкрай зубожілого люду, який не мав ні шеляга за душею, а зброєю йому служили звичайні сільськогосподарські знаряддя. Прогодувати таке військо ще можна було у багатій хлібом землі, але щоб забезпечити його шаблями, пістолями, мушкетами, обладунками, гарматами, ядрами та кіньми, потрібно було мати великі фінансові ресурси, а їх не було звідки взяти, бо тогочасний український народ був обдертий польськими панами та татарськими набігами до нитки. Битва під Берестечком розкрила всю трагедію цієї ситуації. Проти вишколеного королівського війська, де було багато професійних німецьких, угорських, литовських найманців, Богдан Хмельницький та його полковники могли протиставити, заледве третину до їхньої кількості, добре озброєних й досвічених козаків. В Україні не було ні срібних, ні золотих копалень, щоб карбувати власну монету. Професор Микола Котляр досліджував грошовий оббіг цього періоду й версію про карбування Хмельницьким власних монет, зберігся навіть їх опис, але досі жодної так й не виявлено. Мабуть, до карбування власних грошей у Богдана Хмельницького не дійшло. Основним доходом військової казни була здобич на полі бою та відкупне з міст. З малих міст та містечок, які були захоплені козаками, грошей здобувалося дуже мало, бо вони власниками у цей тривожний час надійно заховувалися. Татари воювали за гроші й могли легко перейти на бік того, хто більше платив — це була ознака часу, коли майже всі у Європі воювали за сольд й козаки теж. Богдан Хмельницький не став очікувати значних поразок та згоджувався на мирні угоди з поляками, шукав активно підтримки чужоземних володарів та союзників, зрештою домовився з московським царем, ймовірно, тимчасово, щоб виграти час й нагромадити ресурси, бо продовжував переговори зі шведами, які після його смерті успішно завершив Іван Виговський. Богдану Хмельницькому потрібно було розв'язати проблему фінансування військової козацької верхівки й простих козаків, на утримання яких у нього не було коштів. Він вимагав у царя плати у польських злотих для козаків та знав, що московський цар є надто слабкий та не зможе контролювати й визискувати українців. Так й сталося — коли московити в 1659 році пішли війною в Україну, то були розгромлені під Конотопом. Після смерті Хмельницького, якщо відкинути всі деталі та складний перебіг подій, спричинений пошуком щедрішого володаря серед царя, короля та султана, то можна побачити, що сто років українці Лівобережжя жили у рази краще від населення у Росії. Українське козацтво почало розвиватися та збагачуватися, у цей час розбудовуються міста, зароджується українське міське буржуа, а з ними торгівля, промисловість, українське бароко, український портрет, музика й освіта.  Український етнос створив власну культуру світового рівня та зробив величезний вклад у культуру російського етносу. Через двадцять років після смерті Богдана Хмельницького, коли гетьманом став Іван Мазепа, економіка Гетьманщини вже розвивалася високими темпами, а самого гетьмана можна назвати першим великим капіталістом України. У першій половині XVIII століття заможна козацька верхівка купляла акції англійських компаній, вкладала гроші у їх банки. Це є приклад, як можуть змінити життя етносу ліберальні цінності та демократія й, навіть, в умовах постійної війни. У сучасній Україні, за останні тридцять років повний занепад і це тільки тому, що український етнос не має цих ліберальних цінностей, а живе за законами феодальної автократії та має формальну демократію.

Дуже трагічно розвивалися події на Галичині та у частині Правобережжя — ще за життя Богдана Хмельницького там почалося масове знищення українців. У період Руїни, а потім у XVIII столітті десятки тисяч українців рятувалися від переслідувань поляків втечею на Лівобережжя. До втікачів добавилися й примусові переселенці: великий згін та потім два наступних. Війни, чисельні селянські повстання та бунти, постійні каральні експедиції поляків привели до економічного занепаду в Галичині та на Правобережжі, контрольованому ними. Річ Посполита не знала іншої суспільної моделі, їхні селяни були сильно закріпачені та безправні. Козацтво, яке спізнало ліберальні цінності й демократичні свободи, було несумісним з польським феодальним гнітом. Ян III Собеський політикою жорсткого наведення порядку й умиротворення на Правобережжі зруйнував його економіку, а отже спричинив занепад економіки Речі Посполитої, яка не здатна була жити без багатої України й незабаром сама стала жертвою поділу між сусідами. Події, які відбувалися у той час на Правобережжі та в Галичині можна прирівняти із геноцидом українського народу — йому загрожувало там повне зникнення. Відроджуватися український етнос у Західній Україні почав з 1848 року, завдяки австрійській революції, яка змусила монархію запровадити необхідні для розвитку приватного підприємця (буржуа) ліберальні цінності та виборче право. Українці успішно скористалися з ліберальних змін та вже на кінець XIX століття Народ засяяв своїми талантами в підприємництві та культурі.

Звичайно, збагачення козацтва на Лівобережжі не могло вічно тривати, бо розбудило жадібність московських царів, особливо з приходом на трон німкені Катерини II, але того століття стало достатньо, щоб український етнос зберіг усвідомлення своєї єдності та в 1917 році почав знову будувати Націю, майже на тих самих засадах свободи та народовладдя (лібералізму й демократії), на яких він її будував в 1648 році. Бажання мати свою самостійну Націю ще з часів Козаччини перейшло у генетичний код українця. Іван Мазепа був наступним гетьманом після Богдана Хмельницького, який об'єднав майже всю Україну. Перед ним цю спробу робив гетьман Іван Самойлович. Ці прагнення українського етносу до єдиного цілого є його невіддільною ознакою й понині. 1917 рік дав новий шанс українському етносу створити свою Націю. Українські республіки утворювалися у всіх кутках колишніх Австро-Угорської та Російської імперій. Це було велике духовне піднесення. Зразковим прикладом духовного відродження можна назвати перевтілення Володимира Сосюри у великого українця. А таких як він було тисячі. Його постать є ключем до розуміння багатьох феноменів сучасного українського етносу.

Проте й цього разу, попри величезну духовну основу, Нація не змогла протриматися більше, ніж кілька років. Українська Народна Республіка не вистояла перед добре обмундированими й озброєними арміями Муравйова — з одного боку та Галлера — з іншого боку. Добре відомо, що в 1917 році Ленін отримав десятки мільйонів німецьких золотих марок, які разом з ним були доставлені спеціальним поїздом з Німеччини у Росію. Але це була тільки якась частина з тих грошей, які ріками потекли з банків нейтральних країн Швеції, Данії та Швейцарії до Леніна. У сучасному грошовому еквіваленті — це мільярди доларів. Про це пише у своєму науковому дослідженні “Російська революція. Нова історія” професор Джон МакМікін. Більшовики не шкодували золота на підкупи, розвідку, агітацію, друковану пропаганду. Завдяки цьому вони легко захопили владу. Маючи необмежене фінансування, більшовики закуповували медикаменти, амуніцію, техніку, паротяги та щедро винагороджували колишніх царських офіцерів за перехід на їх бік. За короткий час ними була створена боєздатна красная армія, яка вдерлася в Україну та терором й спустошенням почала душити молоду українську республіку. З боку західного кордону напала добре озброєна та обмундирована за гроші Антанти та США польська армія. Українська Народна Республіка не мала рівноцінних фінансових ресурсів, щоб протистояти ворогові. Намагання отримати ці ресурси від німців, а потім від поляків дали тільки від'ємний результат — вони взяли на порядки більше, ніж дали. Власний фінансовий ресурс, у вигляді надрукованих з художнім смаком паперових гривень та карбованців, мав формальний характер. Й цього разу бідність українського народу зробила приреченою Націю-Україну. Втративши свою Націю, український етнос став беззахисним та його почали нещадно винищувати — ще один геноцид, цього разу більшовицький.

Створена в 1648 році Нація та наступне її заснування в 1917 році, відбувалися на тлі воєн у Європі — у цих умовах українському етносу важко було вирватися з бідності та збагачуватися. Нова сучасна Нація, яка заснована в 1991 році, не має таких проблем, бо у Європі панує мир й це мало б дати нам шанс на її зміцнення через створення заможної основи, але все чомусь відбувається саме навпаки. Розпад радянського союзу дав українському етносу унікальний шанс безкровно створити власну велику світову Націю-Україну й на високому духовному піднесенні український етнос її створює. Нація є створена, проте на двадцять восьмому році її життя постало питання: “Чи цю Націю теж чекає сумна доля двох попередніх Україн та чи український етнос цього разу здатен вберегти Україну від знищення?” Народ український повинен усвідомити, що якщо ми цього разу втрачаємо Націю, то його чекає автоматично геноцид, брутальне фізичне винищення українців. В українського етносу є вже новий приклад — окупований Донбас, де за кілька років там нічого українського не залишилося: хто зміг — той втік, інших жорстоко закатували, решту перестали визнавати себе українцями. Це не означає, що в окупованих Донбасі та Криму не стало українців — вони є, але там український етнос через втрату опіки Нації перейшов у законсервований стан й припинив свій розвиток. Цей катастрофічний шлях українці пройшли вже двічі, один раз у кінці XVII століття на Правобережжі та у Галичині, зазнавши неймовірних знущань від поляків, другий раз у першій половині XX століття, зазнавши геноциду від більшовиків.

В 1991 все почалося з духовного відродження, яке через пару років гасне під гнітом тотальної бідності, безробіття, інфляції та свавілля постколоніальної бюрократії. Після двох втрат Нації, Народ повинен серйозно думати над тим, як зберегти її третю версію, бо його фізичне тіло без захисту Нації буде розіп'яте й розтерзане ворогом. Для збереження незалежної Нації потрібно мати армію, не просто сильну, а рівносильну потенційному ворогові. Якщо завтра почнеться у світі війна, то кожен буде думати за себе — така, як нині Україна, не протримається й двох днів. Для будь-якого етносу краще, щоб загинув мільйон у війні, але він переміг, ніж мільйон буде посаджений на палю, нехай у війні загине сім мільйонів, але переможе, ніж сім мільйонів помре від штучного голоду. Не може бути сильної армії при такій слабкій українській економіці. Це геть абсурдно!

Розв'язок проблеми Нації винесений у заголовок цієї статті. Нація — це форма переходу від монархічних-феодальних стосунків в етносі, до ліберально-приватних і демократичних. Якщо раніше етнос чи його складову,  етнічну групу, захищав монарх чи феодал, то після їх ліквідації, ця функція захисту переходить до нації. Якщо раніше монарх вирішував, як жити та розвиватися підвладному етносу, то після його усунення все вирішує сам народ, використовуючи систему народовладдя. Потреба повалити монарха та феодала виникла через те, що вони обмежували свободу людини на збагачення. У феодальній системі збагачуватися мав право тільки монарх та вірні йому феодали — решту просто гнобилися. Чи не нагадує це сучасну Україну? Ми застрягли у феодалізмі! Чому загинули дві попередні Нації 1648 і 1917 років? Відповідь зрозуміла: їх загибель спричинена сумарною бідністю українського етносу, який не мав ресурсів для їх захисту. Чи має зараз український етнос необхідний фінансовий ресурс для свого захисту? Не має та не буде мати, якщо український етнос не перейде з феодальних відносин на ліберальні цінності! Тільки тоді Народ буде здатен захистити й зберегти Націю, коли буде спиратися на ліберальні цінності, бо без них не буде заможного дрібного підприємця, який єдиний здатен створити ресурс для захисту Нації. У структурі народу більше нікому цей ресурс створити: політики, чиновники та армія — це утриманці народу, найманий працівник не отримує прибутку, а оплати праці не завжди вистачає на прожиття, працедавець — як правило має інтернаціональне походження й до захисту націй байдужий. Влада не створює ресурсу — вона тільки його розподіляє. У країнах з високим економічним рівнем цю роль оберега нації виконує середній клас — це поєднання високооплачуваного найманого робітника, службовця та дрібного підприємця. Але нам до створення середнього класу ще дуже далеко.

Існування націй та їх успішний розвиток нерозривно пов'язаний із буржуа, а саме з дрібними підприємцями, бо вони походять з дуже активного прошарку етносу — із кращих, здібних, талановитих його представників. Якщо їх задавити податками, бюрократією, кримінальними, корумпованими чиновниками — вони покидатимуть, при першій же нагоді, рідний етнос та переходитимуть жити до тих етносів, де ці ліберальні цінності реально діють.

Потрібно добре усвідомити, що націй не буває, якщо в етносі відсутні ліберальні цінності — це або монархія, або колонія. Україна сьогодні — це гібрид колонії й феодального автократичного режиму та утрималася на карті світу двадцять вісім років завдяки відсутності воєн у Європі. Радянський союз був феодальною державою, яка розпалася досить легко через вигадану соціалістичну власність. Як тільки ослабла тоталітарна влада, суть феодальна, то все розвалилося. Нації, які утворилися з радянського союзу, фактично феодальні утворення, без революцій буржуа, бо його не могло бути. Далі все зводиться до того чи здатна еліта колишньої феодальної держави створити умови для розвитку буржуа (бо тільки буржуа здатні утворити націю) чи ця еліта буде зберігати феодальну систему для власної наживи.

Колись Польща втратила державність за два тижні, хоч мала свою мову, свою віру та свою армію та мала повну єдність народу у цих складових. Як тільки військова ситуація у Європі погіршиться, Україна перестане існувати за два дні. Це є реальна проблема, яку потрібно українському народові розв'язувати, щоб уникнути ще одного геноциду. Ця проблема може бути розв'язана єдиним шляхом — негайною лібералізацію — свободою підприємництва для дрібних та середніх підприємців-виробників.

Це можна зробити швидко та просто. Наприклад, підприємець з річним виторгом до одного мільйона доларів (не менше) не платить жодних податків й не відшкодовує їх, не потребує жодних дозволів й жодних ліцензій, не веде жодної податкової звітності, а тільки подає річну декларацію, підтверджену первинним документами, та статистичну звітність, а все решта — згідно з законами. Всі суперечки, які виникають між місцевою громадою і підприємцем вирішуються через суди. Такий простий шлях буде сприяти заможності українського народу й гарантуватиме безпеку Нації. Це тільки приклад аварійної лібералізації підприємництва, яка необхідна, щоб нарощувати високими темпами економіку й вирватися із бідності, але навіть такий простий шлях викличе вже ланцюгову реакцію лібералізації всіх економічних та фінансових стосунків в етносі. Тоді нарешті ми матимемо справжню Націю-Україну, а не феодально-колоніальний гібрид, та зможемо спокійно жити навіть поряд із небезпечним ворогом.

Якщо негайно не діяти з лібералізацією підприємництва, то виникає дуже глибока підозра, що проти України та її народу діє міжнародна кримінальна змова. Це все колись розкриється: через сто років професор Джон МакМікін дослідив, що жовтнева революція була найуспішніша кримінальна змова у світі. Практично неможливо без спрямованих цільових зусиль перетворити український народ у найбідніший у Європі та позбавити його найважливіших демократичних прав. Коли з Європи спостерігаєш за процесами в Україні, то зразу впадає в око їх неприродність. Є речі дуже дивні, які у Європі вирішуються елементарно, помахом пальця з боку влади, але в Україні вони вже десятиліття як вкопані, наприклад, відсутність прихильності до будь-яких ліберальних цінностей, повне небажання сприяти росту економіки, неперервне знищення національної грошової одиниці (гривні), яке завжди є одним з елементів руйнації нації, або зовсім абсурдні відсоткові ставки НБУ, тощо. Все гарно пояснюється вимушеними обставинами, але наслідком цього є сьогоднішній катастрофічний економічний стан в Україні й жахлива бідність Народу — а це можна лише пояснити, як спрямоване бажання ослабити та деморалізувати український народ перед тим, як фрагментувати Україну. Результати дії цього процесу ми зараз бачимо. Українець перебуває в глибокому стресі, він має дуже слабкий самозахист та інстинкт самозбереження — все через те, що у нього відібрані майже всі права й свободи, а без них він не здатен розв'язувати проблеми, які постійно навколо нього накопичуються. Він йде на вибори, як до грального автомата, на удачу, бо здоровий глузд в Україні вже давно перестав спрацьовувати через відсутність будь-якого зв'язку між тим, що говорить політик і що він реально буде робити.

На двадцять восьмому році еліта українського етносу не збирається відмовлятися від феодального автократичного режиму, навпаки, вона включила найпотужнішу систему пропаганди у світі, щоб не дати українському народу усвідомити процеси, які йому загрожують і ведуть до загибелі його Націю. Нашу еліту вмовляють всі великі нації світу згодитися на ліберальні зміни, здійснюють тиск через різні міжнародні інститути, дають сотні мільйонів доларів на розвиток дрібного підприємництва — але все даремно. Світ розуміє, що без негайної лібералізації неминуче відбудеться в Україні буржуазна революція — ще один Майдан, яка поставить під загрозу стабільність у всьому світі й спровокує розпад ЄС, бо ослаблений революційною боротьбою український народ стане легкою здобиччю для сусідніх автократичних феодальних держав Росії та Білорусії, а за його рештками полізуть східні сусіди з ЄС.

Український народ стоїть перед загрозою поневолення, а його Україна балансує бути та не бути. Він пожинає плоди своєї тридцятилітньої неспроможності обрати еліту, яка би для нього запровадила ідеали свободи та спиралася на ліберальні цінності, яка би все робила, щоб на шляху до його заможності та багатства не було жодних перешкод. Без цих двох складових націй не існує, як не існує без них жодних способів їх захисту.
O.Kuhdoboeck

Березень, 2019

_________________

На світлині  скульптурна група Ощадність,  Леонард Марконі, 1894, Львів.

Ощадність  - символ  капіталу й заможності, в оточеннні чоловіків, які символізують прибуток в сільському господарстві та в промисловості.

ГОПАК

O.Kuhdoboeck 

Чи є ще десь серед народів світу танець гопак? Може, щось схоже на нього? Наприклад, у наших сусідів поляків, румун, росіян, білорусів, словаків, турків та татар чи в угорців? Ні! Кочові народи можна було б не згадувати — вони мають дуже скромні здобутки в музиці, що пов'язане з відсутністю осідлості, яка необхідна для накопичення та передачі музикального досвіду та навиків. Кочовики, переселившись у Європу,  перейняли культуру греків та слов'ян.  Шукати щось схоже на танець гопак на схід від України, серед кавказьких народів, в Казахстані чи Середній Азії — теж не варто. Важливо звернути увагу, що кочові народи були прив'язані до одомашнених тварин, але це було конярство. Натомість, скотарство було особливо розвинуте в осілих народів.

Гопак, на перший погляд, це танець пов'язаний з козацтвом й, отже, мав виникнути десь у 16-17 столітті в середовищі козаків. У кінці 80-тих минулого століття Володимир Пилат [1]  відродив культуру бойового гопака, надійно прив'язавши її до козацького військового мистецтва. Переконаний, що на цій дефініції стоять у всьому світі, де тільки відомий цей танець.

Але, санскрит має аргумент, який свідчить, що танець старий, як сам санскрит, а може й старший від нього, а козацька військова культура є  кровним нащадком протоукраїнців. Санскритське двокореневе слово go-pa – має такий зміст: 1) пастух, 2) сторож, 3) захисник. [2]  Другий корінь слова є pa, як скорочення від pal (захищати, охороняти, здійснювати покровительство) та pala  (нічний сторож, хранитель, пастух, покровитель, володар, цар)  - в українській мові йому відповідають слова пильно, пильнувати, пильний, пильність, спільно, тощо.  Перший корінь санскритського слова go, походить від української протоморфеми ко [3] й, однаково, як вона, означає збірне поняття одомашнених тварин, лише в санскриті воно обмежене головними свійськими тваринами  - коровою, конем або скотиною, худобою, тощо.   Правильно буде додавати до кожного слова за змістом означення — пастух худоби, сторож худоби, охоронець худоби, бо go на санскриті саме й означає худобу. Оскільки, гопак є танець, то можна  впевнено говорити, що так може називатися тільки танець пастухів чи охоронців корів, що, власне, є тотожні поняття.

 

Маємо також важливий доказ, що гопак, як слово, походить не з пізнього середньовіччя, а мало бути відоме ще до великого переселення народів, бо присутнє в сербо-хорватській мові й утворює спільнокореневі слова, як похідні від гопа(к):

гоп! вигук — чес. hop!; слн. hop!; серб. хоп! 

гопкати недок. — чес. hopkati; серб. хопсати [4]

 

Загалом, історія танцю сягає на десятки тисяч років вглиб людської цивілізації. Початково це був набір рухів (пантоміма) та гримас обличчя, як засіб спілкування між членами первісного стада та виник, як потреба обмінюватися інформацією між його членами при полюванні чи пошуку їжі . Людина - дитя природи й нічого дивного, що вона багато успадкувала від тваринного світу, за яким уважно спостерігала  - "весільні" танці птахів або танець бджіл, в якиму вони діляться інформацією про місце медоносів, тощо є тому доказ. Африканський етнос масаїв відомий з 5 ст. до Хр. Їхнє первісне життя є живим прикладом побуту осілих скотарів, а відомий ритуал-змагання з підстибування вгору, хоч мало нагадує  танець гопак, з його складними елементами, як "розніжка" або "щупак", але добре показує культуру пастухів.

 

Українське прислів'я, дуже красномовно пояснює етимологію цього танцю: “Не кажи гоп — поки не перескочиш!” Хто бачив, як корови, переходять на біг, який нагадує галоп коня, коли кровосисні комахи насіли на стадо, той розуміє - чому? Ці підстрибування, вибрикування корів мають характерний малюнок. Звідси й близькість слів гопати й копати. Звичайно, сучасні корови вже на таке не здатні, але ще недавно, п'ятдесят-сто років тому, корова була досить рухлива тварина, а кілька тисяч років тому й поготів. Навіть у невеликих стадах, корови безжалісно борються за ієрархію між собою. Отож, вибрики корови перейшли в головний елемент танцю гопак — навприсядки. Зрештою, гопак став технікою рукопашних боїв пастухів, які з покоління до покоління вдосконалювали мистецтво володіння ним. У “Хроніках” візантійського історика Лева Диякона [5] є згадка про волхвів князя Святослава, які вміли воювати за допомогою танцю. Ймовірно, гопак здавна поєднувався із холодною зброєю — ножем, мечем чи шаблею. Сучасний варіант гопака, з відомим  музичним супроводом, розвинувся в 16-17 століттях в козацькому середовищі.

Гопак, місцевий танець, походить з півдня України, з тих часів, як там, після знищення трипільцями лісів, зародився степ та культивування скотарства на колишніх землеробських площах. Трипільці, які перейняли з Балкан та Кукутені землеробську культуру 7,5 тисяч років тому й відійшли від чистого мисливства та збирання, почали дуже швидко чисельно розростатися. Науковці оцінюють можливий час перебування трипільського поселення на одному місці, як вісімдесят років — потім земля виснажувалася й потрібно було шукати інше місце. Окремі міста, як Небелівка, могли  й понад двісті років повноцінно функціонувати.[6]  Розселення трипільців відбувалося на всіх  географічних напрямках. Деякі з них дійшли до Ґанґу, інші дали поштовх до зародження культур ахейців та дорійців (про це свідчить стиль виготовлення керамічного посуду схожого на трипільський), ще інші потрапили до Малої Азії. На території України, трипільці поступово рухалися на північ та захід території України в пошуку нових площ, придатних для землеробства. З півдня, від Чорного моря, на звільнені території, приходили місцеве кочове населення, яке змішувалося з трипільцями, які не воліли покидати обжиті місця. На зміну трипільській культурі, 5500 років тому, на півдні України виникла ямна культура скотарів. Життя поруч  з тваринами, на тлі жорстокої боротьби за життя у тваринному світі, робило характер ямників виразно бійцівським. Тварин постійно потрібно було охороняти від хижаків та крадіїв худоби, а також, між пастухами стад спалахували суперечки за кращі пасовища та доступ до води. Скотарський побут ямників формував риси не притаманні землеробам трипільцям, які вели розмірений спосіб життя від урожаю до урожаю, згідно з порами року, хоча обидві культури є генетично споріднені. В ямників відсутня соціалізація, яка була властива трипільцям, вони змушені були бути воїнами. Головними рисами ямної культури є наступні особливості. Це використання охри для розмальовування тіл. Цей атрибут зберігся й досі у багатьох скотарських кочівних племенах сучасної Африки. Також, поховання тіла у викопаному гробі, а не спалювання, як це роблять трипільці, очевидно, що теж пов'язане зі зміною способу життя. Тіла померлих потрібно було хоронити в землі через брак деревини в степу.  

 

Потреба соціального контакту вимагала нової форми  спілкування й вона була винайдена — це кургани. Трипільці жили компактно в протомістах й не потребували таких ритуалів, як колективне насипання могил. Але саме вони заклали цю ідею в дуже незвичайний спосіб. "Попіл предків" - це крилатий вираз, який відомий мало не у всьому світі. Геомагнітні дослідження протоміст наводять на думку, що попіл спалених жител та родичів зносився в одне місце, яке ставало місцем поклоніння. Як довід, можна вважати розташування сотень земляних курганів навколо зниклого трипільського міста. Нащадки пам'ятали про велич предків та відтворювали їх головний символ  - могили, але не з попелу, а землі, роблячи ці могили вічними в часі.

  

 Для ямників, насипання могил, стало головним духовним єднанням, розкиданих у степу родів. Вони збиралися разом всіма родами й насипали над гробом свого родича могилу, розмір якої свідчив про величину й могутність племені. Одночасно, могила ставала маркером території племені. Ця курганна культура на території півдня України зберігалася навіть ще до 2-го -1-го століття до нашої ери  та потім була перенесена в Карпати скотарями, які  змушені були покинути степи під тиском навали неарійських народів.
 

Взаємний асиміляційний процес від трипільської культури до ямної на півдні України відбувався поступово й займав пару сотень років. Завдяки сучасним генетичним дослідженням, можна впевнено говорити, що трипільці та ямники були спільного генетичного коріння, а їхній генетичний спадок й досі зберігається в крові модерного етнічного українця — згідно з працями генетиків Луїджі Кавалло Сфорци та групи вчених за участю Петера Андегріла, сучасний етнічний українець є носієм 50 відсотків генів, найдавніших збирачів та мисливців післяльодовикового періоду, які жили в Криму та на півдні України. [7] Можна з сумом констатувати, що через Голодомор та війни 20 століття майже третина етнічних українців була фізично вбита, або виселена з території України й натомість в етнос проник чужий генетичний компонент.

Згідно зі скотарським словотворенням можна виділити два часових періоди на території України. Перший, пов'язаний з трипільською та курганною культурами й оснований на протоморфемі “ко”.  Власне, це є сучасне звучання, а до X-XI століття, як стверджують лінгвісти, було носове звучання й відповідно позначалося на письмі так званим юсом. Наші предки говорили - “коу”, щось схоже на англійське “cow“. Другий період, ймовірно, пов'язаний з кіммерійською та сколотською культурою й оснований на вживанні кореня “го”. Зростання популяції трипільців, змушувало їх активно розселятися на всіх географічних напрямках. Так, у Європі прижилося “ко” з носовим звуком, а в Індії, це “ко”, яке було туди занесено трипільськими переселенцями, трансформувалося в “го”. Сучасне українське “ко” є на пару тисяч років старшим від санскритського “го”. Обидва народи, кіммерійців та сколотів, вчені відносять до арійських й пов'язують з іранськими коренями. Приводом для цього є власні імена, які мають іраномовне звучання. Але це нормально, коли за тисячу років щось змінюється, а нова мода на  імена витісняє стару. Насправді, жодних інших доказів їх іраномовності немає.

Отже, мова трипільців, яка лягла в основу ведичного та класичного санскриту, повернулася приблизно через дві тисячі років назад в український степ. Спочатку її носієм були кіммерійці, а потім — сколоти. З поверненням паралельно використовується два скотарські лексикони —  прадавній, побудований на протоморфемі ”ко” та новий, побудований на санскритському слові “go” й до цього часового відліку можна впевнено віднести виникнення слова “гопак”. На цьому ґрунті можна стверджувати, що танець пастухів має приблизно трьох-чотирьох тисячолітню історію.

Цікава знахідка срібних прикрас, яка датується VI-VII століттям, була зроблена в 1907 році неподалік села Мантинівка на березі ріки Рось. На знахідках зображено чоловічків, в ритуальних масках та вишиванках на грудях, у стилі меандрових  візерунків  з наручного обруча зі стоянки Мізин Чернігівської області (18000 до Хр.), які танцюють гопака  -  один з найвідоміших його елементів  "навприсядки".

 

Генетичний код сучасного українця красномовно свідчить, що жодної дискретності між трипільцями, ямниками, кіммерійцями, сколотами, русичами та сучасними українцями ніколи не було. Була міжусобна боротьба, були протистояння, були поглинання одних іншими, але це відбувалося між генетично спорідненими племенами, близькими родичами, а не  чужорідними народами, як нам й досі наполегливо нав'язує совєцька археологічна наука. Чужорідні також були, але взаємної асиміляції не відбулося через глибокі мовні та культурні відмінності. Ось, приклад ХХ століття: у Західній Україні була австрійська культура, польська культура, німецька та російська культури. Де вони зараз? Тобто, дослідження австрійської чи польської культури, без автохтона, виключивши при цьому його повністю — це побудова штучних конструкцій. Так горшки (архітектуру) вони залишили після себе, окремі слова в мові українській збереглися досі, але генетичного коду, мови та культури автохтонного українського етносу  ніхто не змінив. Так відбувалося тисячоліттями. Як взаємодіяли наші предки автохтони з прибульцями - це окрема тема й на кожен випадок є окрема історія.
 

Слово гопак дає відповідь на суперечку про дискретність чи неперервність розвитку українського етносу. Для сучасних українців було б важливо культуру гопака й надалі зберігати та примножувати. Якщо ви ще досі не створили у своєму селі, селищі чи містечку гурток любителів гопака, як  танцю чи виду бойового мистецтва, то це варто зробити.

 ____________

1. світлина: Картина Іллі Ріпина "Гопак", 1927 (public domain)

2. світлина: Прикраси з Мартинівського скарбу. Музей історичних коштовностей України, Київ

_____________

1. Приступа Є.Н., Пилат В.С. Традиції  української національної фізичної культури, 1991, Львів

2.  Кочергина В.А. Санскритско-русский словарь, 1987, Москва

3. Kuhdoboeck O. Досанскритські ознаки української мови, протоукраїнська мова,  https://s-ctapo-coll.blogspot.com

4. Ющук І.П. Словник української мови VI століття, 2017, Київ 

5. Січинський В. Чужинці про Україну, 1946, Авсбург

6. Early urbanism in Europe, Bisserka Gaydarska (Ed.), Published by De Gryter, 2020

7. Ornella Semino et al., The Genetic Legacy of Paleolithic Homo sapiens sapiens in Extant Europeans: AY Chomosome Perspective, Science 290, 1155 (2000)